Як Нюрнберзький процес показав злочини Голокосту світові та німцям
«Більшість німців або заперечували свою підтримку нацистської партії, або повторювали загальну тезу “ми нічого не могли вдіяти”»
Це партнерський матеріал, підготовлений у співпраці з Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA.
Сьогодні — річниця початку Нюрнберзького процесу. Рівно 77 років тому почався міжнародний трибунал, на якому засудили очільників переможеної нацистської Німеччини.
Міжнародний військовий трибунал та подальші Нюрнберзькі процеси, які тривали до 1949 року, заклали важливий прецедент для міжнародного кримінального права — і створили модель для наступних судів над виконавцями геноциду. Однак метою Нюрнберзького трибуналу було не лише покарати нацистських злочинців, а й показати масштаби Голокосту якомога ширшій аудиторії.
Як пише Майкл Маррус у статті про питання Голокосту в Нюрнбергу, трибунал був «видовищною медіаподією», яка «представила неєврейській аудиторії перше вичерпне визначення та документацію про переслідування та винищення європейських євреїв під час Другої світової війни».
Ключовою джерельною базою, на яку спиралися обвинувачі, були документи, створеними самими нацистами. За словами Енциклопедії Голокосту, створеної Меморіальним музеєм Голокосту у США, «обвинувачі [трибуналу] мали на меті використовувати власні слова німців, щоб притягнути їх до відповідальності» — і не використовувати свідчення жертв, які могли б бути заангажованими.
Відтак дев'ятнадцять розслідувальних команд зібрали і проаналізували сотні тисяч німецьких документів — наприклад, промову Рейхсфюрера-СС Генріха Гіммлера 1943 року, де він вперше публічно говорив про винищення єврейського народу.
Також важливим джерелом для обвинувачення були свідчення очевидців. Скажімо, групенфюрер СС Отто Олендорф розповів про діяльність айнзатцгруп на окупованій території України та визнав, що його загін був відповідальний за вбивство 90 тисяч людей протягом року. (Олендорф був засуджений до смертної кари на одному із подальших Нюрнберзьких процесів та страчений у 1951 році).
Ще одна категорія доказів — відеозаписи. На Нюрнберзькому процесі були показані відеозаписи із нацистських концентраційних таборів, які були зроблені союзними військами при їх звільненні. Декотрі із відеодоказів були зроблені самими нацистами для внутрішнього користування.
Ця збірка доказів дозволила міцно закріпити у свідомості світової спільноти масштаби Голокосту — злочину небаченого масштабу, під час якого загинуло близько шести мільйонів євреїв.
Однак особливо важливою аудиторією був один конкретний народ — німецький. Це сьогодні відчуття відповідальності за Голокост міцно вкорінене у національній свідомості німців; одразу ж після завершення війни багато німців не хотіли визнавати злочини нацистів і свою відповідальність за них.
Як пише дослідник Тайлер Бемфорд:
«Масштабні зусилля з поширення інформації про Голокост і німецькі воєнні злочини були необхідні, бо більшість німців або заперечували свою підтримку нацистської партії, або повторювали загальну тезу “wir konnten nichts tun” (ми нічого не могли вдіяти), коли їм показували німецькі звірства. Ці твердження відверто ігнорували той факт, що більшість німців активно чи пасивно підтримували Гітлера, голосували за нього чи його консервативних союзників і загалом стояли осторонь, коли понад 500 000 їхніх єврейських сусідів піддавалися переслідуванням, а понад 150 000 з них були відправлені до сотень концтаборів по всій Німеччині».
Процес денацифікації зайняв ще кілька десятиліть — і консенсус серед німців про свою історичну відповідальність встановився вже ближче до 1960-их років. З одного боку тоді подорослішало нове покоління, яке було більш схильне прийняти вину за Голокост, з іншого боку це вплив культурних і політичних подій на кшталт суду над Адольфом Айхманом у Єрусалимі. Однак саме Нюрнберзький процес був одним із наріжних каменів, який уможливив це.
У 2022 році російські злочини в Україні світ бачить майже в прямому ефірі — але все одно буде потрібен гучний суд над їхніми виконавцями, щоб закріпити у свідомості світу і росіян масштаби злочинів. Тому питання створення надійного архіву війни є дуже актуальним.
Цей матеріал ми написали у партнерстві з Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA. 22 листопада об 11:00 вони проведуть онлайн-подію «Архів війни. Як якісно фіксувати та зберігати історію» у партнерстві з медіаорганізацією Ukraїner.
Історія повномасштабної війни розгортається в режимі онлайн. Завдяки технічним можливостям кожна людина може не лише стати свідком, а й задокументувати пережите. Кадри знищеного житла, щоденники з окупації, досвід евакуації чи фільтраційних таборів та фіксація інших подій можуть бути вагомими доказами в міжнародних судах. А ще це допоможе розповісти світові правду про російську агресію та протидіяти імперським наративам Росії, які досі поширюють деякі західні медіа й експерт(к)и.
Під час дискусії спікерки обговорять, як правильно документувати, збирати й аналізувати матеріали, щоб зберегти історію; які матеріали можуть бути доказами у міжнародних судах, а які — інструментом протидії війні в інформаційному та мистецькому полі; і як кожен і кожна з нас можуть допомогти притягнути до відповідальності винних.
Виступатимуть правозахисниця, викладачка, тренерка з прав людини та виборчих прав Марія Цип’ящук та продюсерка Ukraїner Карина Пілюгіна. Модеруватиме Марія Бучельнікова, координаторка проєкту «Архів війни».
Дивіться дискусію на на сайті docuspace.org та на Facebook-сторінці Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.