Як Україна зіпсувала Путіну парад 9 травня — Old York Times #47
А ще: передумови путінського фашизму, чого Тайвань може повчитися в України
Привіт!
Ми продовжуємо моніторити англомовний медіапростір — і приносити звідти важливі історії про російсько-українську війну та її глобальні наслідки.
Нагадуємо, що традиційно більшість дописів з’являються швидше у нашому Телеграм-каналі — підписуйтеся за посиланням.
У цьому випуску розсилки:
Як Україна зіпсувала Путіну парад 9 травня
Що робить можливим путінський фашизм: погляд Тімоті Снайдера
Розрив поколінь серед німецьких інтелектуалів навколо України
Як російсько-українська війна змушує Тайвань задуматися про власного агресивного сусіда
Як Україна зіпсувала Путіну парад 9 травня
Цього року дата 9 травня було особливо зловісною — міжнародні аналітики сперечалися, що ж зробить Путін. Оголосить загальну мобілізацію? Проголосить перемогу? Але в підсумку не сталося ні того, ні того — і загалом нічого особливо цікавого.
Як пише The Economist, Україна зіпсувала Путіну його переможний парад. У більш вузькому сенсі — президент Зеленський знову показав клас як колишній актор та майстерний комунікатор. Він «організував цілоденну політичну демонстрацію опору та солідарності»: із візитами світових лідерів на кшталт Джастіна Трюдо і Джилл Байден, із концертом легендарних музикантів Боно та Еджа з гурту U2, із записаним у Бородянці зверненням.
У ширшому сенсі, звичайно, переможний парад зруйнований силами героїчного та ефективного опору України російському вторгненню. За словами автора статті, «сама війна Росії планувалась як парад, блискавичний марш до Києва, який мав завершитися за 72 години. Але, 74 дні з її початку, вона стала демонстрацією військового провалу. Все пішло не за планом».
Навіть тисячі воєнних злочинів та масштабне насильство не змогло зламати український опір на сході. Через два з половиною місяці з початку війни українські воїни продовжують захищати Маріуполь на «Азовсталі» — і навіть організували звідти прес-конференцію через Zoom.
На жаль, попри всі промахи, Росії вдалося отримати певні успіхи у війні — зокрема сухопутний коридор до окупованого Криму та захоплення частини Донбасу. І те, чи зможе Україна повернути усі території, які контролювала до 24 лютого, залишається під питанням — зокрема залежить від масштабу та швидкості постачання важкої зброї з боку Заходу.
Утім, як підсумовує The Economist, «зараз Путін навряд чи зможе захопити весь Донбас, не кажучи вже про відновлення контролю Росії над тим, що вона називає Новоросією — регіоном, що простягається вздовж Чорного та Азовського морів. Це однозначна стратегічна поразка».
Читати повну статтю (~4 хвилини)
Що робить можливим путінський фашизм: погляд Тімоті Снайдера
Формально прикриваючись абсурдною ідеєю «денацифікації» України, путінський режим сам веде фашистську політику. Що робить таку політику Кремля можливою?
До 9 травня американський історик Тімоті Снайдер опублікував есе з підбіркою дев’яти тез про путінський фашизм. Переказуємо основне.
У радянські часи не було чіткого визначення «фашизму» — сталінський режим та його наступники просто ліпили цю бірку своїм ворогам, незалежно від їх ідеології. При цьому ставлення до власне ідеології фашизму не завжди було негативним: зрештою, перед німецько-радянською війною Сталін співпрацював із Гітлером.
Інший момент — радянська традиція сприймати росіян як переможців, а українців як винних (разом з іншими меншинами на кшталт кримських татар). «Інші нації [крім російської] могли отримати стигму фашистських, коли це було потрібно».
Радянський культ перемоги з’явився не одразу після Другої світової війни, його побудував режим Брежнєва у 1970-их роках. Ностальгія за минулим стала новою національною ідеєю — замість візії майбутнього (як то було раніше, коли візією майбутнього була утопія комунізму). Так «“фашист” став загальним ворогом, який не має фіксованої особистості».
Культ перемоги фокусується на волі до перемоги радянського народу, але замовчує важливу причину радянської перемоги — економічну підтримку США (яка зараз на боці України). Також російська пропаганда замовчує те, що німецько-радянську війну виграв саме СРСР, а не лише Росія — що війна значною мірою точилася за територію України та у ній загинули мільйони українців.
Російський культ перемоги над фашизмом є сам по собі фашистським. «Уявлення про політику як про військову перемогу може бути фашистським... переконання, що політика починається з вибору ворога, безумовно, є фашистським (це наслідує традицію нацистського ідеолога Карла Шмітта і фашистського учителя Путіна Івана Ільїна); уявлення про золотий вік невинності, який потрібно відновити за допомогою зцілювального насильства, напряму випливає із фашистських традицій. У сучасній Росії таким моментом став 1945 рік».
Читати повну статтю (~6 хвилин)
Розрив поколінь серед німецьких інтелектуалів навколо України
У The Guardian вийшла цікава замітка про розрив поколінь серед німецьких інтелектуалів навколо питання підтримки України.
Старше покоління з вищою ймовірністю підтримує пацифізм, навіть за рахунок поступок агресору. Недавній відкритий лист канцлеру Шольцу засуджував російське вторгнення, але стверджував, що «навіть виправданий опір агресору в якийсь момент є нестерпно непропорційним… рівню руйнувань і людських страждань серед мирного українського населення». Автори листа закликають обмежити постачання зброї України, щоб уникнути ескалації конфлікту.
Середній вік підписантів цього листа — 76 років. У певному сенсі ці люди покладаються на власний досвід — багато з них застали Другу світову війну у своєму дитинстві. Яскравий приклад — 90-річний режисер Александр Клуґе. У недавньому інтерв’ю він сказав, що «у капітуляції немає нічого поганого, якщо вона закінчує війну», бо сам він був радий побачити американські війська у 1945 році.
Нам із вами очевидно, що вуйко втратив зв’язок з реальністю така аналогія не витримує жодної критики, а потакання агресору ні до чого доброго не призведе. На щастя, це зрозуміло й молодшому поколінню в Німеччині.
Після першого відкритого листа вийшов інший — із зовсім іншим посилом: закликом до більшої рішучості у постачанні Україні зброї. Як пише The Guardian, він зібрав підписантів із середнім віком 54 роки. (Міністерці закордонних справ Німеччини Анналені Бербок 41 рік).
Прикметно, що ситуацію гарно розуміють нащадки людей, котрі постраждали від Голокосту. Це підмітив у розмові із The Guardian Даніель Кельман — підписант «проукраїнського» відкритого листа, письменник з єврейськими коренями. Він додає: «одним з уроків німецької історії має бути те, що не можна перемогти фашизм шляхом умиротворення».
Читати повну статтю (~4 хвилини)
Як російсько-українська війна змушує Тайвань задуматися про власного агресивного сусіда
Демократична країна, яка веде нерівний бій із значно більшим, автократичним сусідом. Це хороше означення України — але у майбутньому може стати також долею Тайваню.
Як пише The Economist:
«Вторгнення з материка завжди було предметом занепокоєння з тих пір, як націоналістичні правителі Китаю програли громадянську війну проти комуністів і втекли на Тайвань у 1949 році. Протягом тривалого часу обидва уряди стверджували, що є законними правителями Китаю. Поступово сформувалася чітка тайванська ідентичність, але Тайвань, який досі називає себе Республікою Китай (РК), не наважується оголосити себе незалежним, побоюючись спровокувати материковий Китай. Це залишає його в підвішеному стані: успішна демократична країна і найбільший у світі постачальник передових напівпровідників, який має дипломатичні відносини лише з 14 країнами».
«За кілька десятиліть Тайвань переключився із марного прагнення відвоювати материковий Китай до дедалі більшої безнадійності — відчуття, що він навряд чи зможе самостійно відбити вторгнення».
За останні десятиліття оборонний бюджет Тайваню скоротився — зараз він у 20 разів менший, ніж у КНР. Зменшилася і чисельність збройних сил. Якщо армія Китаю налічує понад мільйон людей, то у Тайваню — менше 100 тисяч.
Залишається надія на ключового союзника Тайваню — Сполучені Штати. Однак, на противагу захисту своїх партнерів у НАТО, США не обіцяли обов’язково вступити у війну для захисту Тайваню. Японія ймовірно підтримає Тайвань у потенційному конфлікті, але також не зобов’язана воювати за нього.
Тож російське вторгнення в Україну змусило Тайвань задуматися. З одного боку, успішний героїчний спротив українців дає надію на успіх у боротьбі із більш потужним ворогом. З іншого боку, є й сумні спостереження — загроза економічних санкцій не зупинила агресора, а США не захотіли напряму вступати у війну із ядерною державою.
Один урок українського спротиву — це ефективність «асиметричної» стратегії, боротьби із сильнішим ворогом шляхом поєднання ефективних оборонних озброєнь (наприклад, протитанкових «джавелінів») і експлуатації слабких сторін противника. Тайвань і раніше будував свою оборону із урахуванням такої стратегії — але, як зазначає The Economist, є сумніви в тому, наскільки ефективно він це робить зараз.
Однак, мабуть, ключовий урок — це важливість часу. Тайвань має використати наявний зараз час для того, щоб підготувати збройні сили і міжнародну допомогу до потенційної війни, а головне — не дати Китаю здобути швидку перемогу, якщо війна таки почнеться. Як пише The Economist, «чим довше [Тайвань] зможе протриматися, тим імовірніше він виграє співчуття, захоплення та військову підтримку». Власне, як і Україна.
Читати повну статтю (~12 хвилин)