Чому бізнес доставки їжі настільки невигідний — Old York Times #38
А ще: рецепт диктатури Ніколаса Мадуро у Венесуелі; чому у Марокко досі заборонений позашлюбний секс
Привіт!
Сьогодні у нашій розсилці три історії:
Чому доставка їжі і райдшеринг — хиткі бізнес-конструкції, які можуть розвалитися
Чому власники готелів у Марокко закликають скасувати заборону на позашлюбний секс
Рецепт диктатури: шість способів, якими Ніколас Мадуро утримує владу у Венесуелі
А також корисна реклама — розповідаємо про серію лекцій про документальне кіно від Docudays UA.
Чому бізнес доставки їжі та райдшеринг — хиткі конструкції, які можуть розвалитися
Захар, ~325 слів
З початку 2020 року компанії, які займаються доставкою їжі, виросли в багато разів. Під час карантину додатки з доставки замінили ресторани і кав’ярні. DoorDash, одна з найбільших компаній доставки, зараз оцінюється в $65 мільярдів доларів — понад 100% росту з минулого грудня. Uber, революціонер гіг-економіки, коштує 85 мільярдів.
Здавалося б, все чудово. Однак наскільки цей бізнес стійкий? Жодна з найбільших західних компаній доставки та райдшерингу не є прибутковою. Інвестори вливають у них сотні мільярдів доларів, сподіваючись на те, що ріст долі ринку можна буде конвертувати у прибуток.
У цій схемі немає нічого дивного. Багато стартапів роками працюють в мінус, сподіваючись капіталізувати свою базу клієнтів згодом. Однак у моделі доставки їжі компаніям важко втримати клієнтів та працівників. Наприклад, клієнти користуються багатьма додатками та вибирають ті, в яких найвигідніша пропозиція.
Як пише The Economist, через те, що інвестори готові вливати у ці компанії сотні мільйонів доларів, пропозиції стають до абсурду вигідні: «піцерія може заробляти гроші, замовляючи їжу за знижкою, в себе самої (повну ціну потім компенсує DoorDash)».
Інша загроза — регулятори. У багатьох містах та країнах влада накладає обмеження на бізнес-модель цих компаній та змушує їх брати на себе відповідальність за «гіг-працівників» (gig workers; фрілансери, які де-факто працівники). Наприклад, в Лондоні Uber тепер зобов’язаний платити своїм водіям мінімальну зарплату і пенсії. А Сан-Франциско обмежило відсоток, який компанії доставки можуть стягувати з ресторанів.
Низька лояльність клієнтів та регуляції роблять перспективи високої маржі та прибутків більш примарними. Компанія Uber в своїх намаганнях стати врешті-решт прибутковою (вони наблизилися, але все ще не там), була змушена підняти ціни на свої поїздки. Тепер в багатьох містах Uber дорожчий, ніж традиційні служби таксі (які тепер часто теж мають свої власні зручні додатки).
Одни висновок, який я можу з цього зробити — поки цей величезний експеримент з вливанням грошей та нереалістичними пропозиціями триває, варто ще раз встигнути замовити собі курочки з іншої частини міста. Хто зна, може скоро халява закінчиться 🤷♂️
Читати повну статтю (~5 хвилин, 🔓)
Як дізнатися більше про документальне кіно
#реклама
Хочемо розповісти про цікаву можливість від Docudays UA — підбірку із трьох лекцій у серії «DOCU/КЛАС: Які фільми ми дивимося?».
Це практичні лекції, які допоможуть вам дізнатися про те, як працює документальне кіно — і знайти свої улюблені документальні фільми. Лекції спираються на приклади відомих фільмів; зокрема документалок, які зараз можна подивитися у межах програми 18 Мандрівного Docudays UA.
Лекції безкоштовні, вони з’являються у вільному доступі щосуботи до кінця листопада. Зараз уже можна подивитися запис лекції «Нічого правдивого і все насправді: експерименти з формою» від культурної менеджерки та кураторки кінопрограм Ольги Бірзул.
А також у листопаді вийдуть ще дві лекції:
Документування насилля: етичне випробування у неігровому кіно (від керівника кіноархіву Довженко-Центру Олександра Телюка)
Це все тепер історія: як неігрове кіно показує реальні події? (від кіножурналіста Алекса Малишенка)
Чому у Марокко секс поза шлюбом досі заборонений
Антон, ~175 слів
У Марокко позашлюбний секс формально заборонений законом. Як пише The Economist, за порушення можна потрапити за ґрати — а кожного тижня поліція перевіряє, чи дотримуються готелі заборони селити неодружені пари в одному номері.
Крім молодих хлопців і дівчат, є ще одна група, яка лобіює за зміну закону — власники готелів. Через пандемію кількість туристів з-за кордону зменшилася на 80%, тож готелі залишаються незаповненими. Одна готельєрка, яку цитує газета, нарікає, що могла би заповнювати свій заклад на 100%, якби не закон.
Ситуація поступово змінюється — деякі мусульманські країни на кшталт ОАЕ недавно декриміналізували позашлюбний секс, а у самому Марокко усе популярнішими стають публічні заклики змінити закон.
Але уряд поки не спішить цього робити. Справа як в ідеологічних консерваторах, так і в тому, що заборона є вигідним джерелом хабарів від готелів і неодружених пар.
Тому гостям готелів залишається лише обходити закон, використовуючи способи на кшталт «двокімнатного методу» — зняти дві одномісні кімнати і вночі непомітно пробратися з однієї кімнати в іншу.
Читати повну статтю (~3 хвилини, 🔒)
Рецепт диктатури: шість способів, якими Ніколас Мадуро утримує владу у Венесуелі
Антон, ~350 слів
Сьогодні Венесуела — одна із найгірших країн для життя. Колись вона купалася в нафтових доларах, але за правління Ніколаса Мадуро перебуває у стані перманентної кризи.
Три чверті венесуельців живуть у крайній бідності, а біля двадцяти відсотків громадян покинули країну. Мадуро не люблять як у Венесуелі, так і за кордоном — наприклад, американський уряд загалом не визнає Мадуро легітимним президентом; у 2019 році держсекретар Майк Помпео обіцяв, що «дні Мадуро полічені».
Як тоді Ніколасу Мадуро вдається залишатися при владі? The Economist пише про шість способів, якими президент Венесуели утримує контроль над країною:
1. Руйнування інституцій. Як і його попередник Уго Чавес, Мадуро підриває роботу демократичних інституцій: у Верховному суді сидять союзники президента, останній демократичний парламент був розпущений і на деякий час замінений на підконтрольну Мадуро конституційну асамблею.
2. Контроль над медіа. Все за стандартною схемою диктаторів: більшість газет закрилися, приватними телеканалами володіють союзники президента, в опозиції немає доступу до ключових медіаканалів.
3. Дружба з армією і контроль над нею. Армійські офіцери, які конфліктують з Мадуро, втрачають роботу або й опиняються за ґратами. Натомість лояльні військовики входять до тих п’яти відсотків венесуельців, які не живуть у бідності.
4. Масова міграція і бідність. Як пише The Economist, «дехто припускав, що коли Мадуро зруйнує економіку, це спровокує масове повстання проти його режиму. Цього не сталося. Багато із найбільш розлючених і енергійних венесуельців втекли за кордон, а тепер надсилають додому гроші, які допомагають їх родичам вижити». Натомість ті, хто залишилися, буквально залежать від держави у тому, щоб не залишитися голодними.
5. Прийняття долара США як валюти. Як це не дивно для соціаліста, який у всіх проблемах Венесуели звинувачує «американський імперіалізм», використання долара США допомогло його режиму. Це зменшило інфляцію із 2,000,000% до (всього лише) 2,000%, а також спростило надсилання переводів з-поза Венесуели, на яких тримається економіка країни.
6. Гра в демократію. На відміну від авторитарних режимів у Афганістані чи Саудівській Аравії, Венесуела зберігає формальну завісу демократії; у країні проходять регулярні вибори, хоча і мають небагато реального впливу.
Читати повну статтю (~6 хвилин, 🔒)