Як активісти змінюють історію — Old York Times #39
І чому ви маєте більше впливу на інших людей, ніж може здаватися
Привіт!
Сьогодні у нашій розсилці такі історії:
«У вас більше впливу, ніж вам здається»: Чому ми виконуємо прохання інших людей
Чотири приклади, коли громадський активізм змінив історію (партнерський матеріал із онлайн-кінотеатром документального кіно Docuspace)
«Військовий призов повертається»: чому все більше країн повертаються до ідеї обов’язкової військової служби
«У вас більше впливу, ніж вам здається»: Чому ми виконуємо прохання інших людей
Антон, ~275 слів
Ми недооцінюємо власний вплив на інший людей — і переоцінюємо здатність інших людей відмовляти нам. Це одна із тез науковиці Ванесси Бонс у її новій книжці «You Have More Influence Than You Think», яку оглядає BBC.
Класичне дослідження, на яке спирається праця Бонс — експеримент, в якому дослідники перевіряли, наскільки просто оминути чергу до ксерокса в університетській бібліотеці. Коли учасник експерименту просив пропустити його в черзі і наводив для цього будь-яку причину, понад 90% людей погоджувалися його пропустити. Навіть якщо причина була настільки абсурдною, як «мені потрібно дещо відксерити».
Схожі результати показали експерименти самої Бонс: наприклад, люди неочікувано часто погоджувалися вдатися до дрібного вандалізму, написавши щось у бібліотечній книжці, коли їх про це просили незнайомці. Учасники таких експериментів регулярно недооцінюють, наскільки часто інші люди будуть погоджуватися на їхні прохання.
Чому так? Бо люди нерідко виконують прохання інших лише тому, щоб уникнути незручної ситуації, в якій їй треба сказати «ні».
«Коли нас просять передбачити, як хтось відреагує на прохання… ми не надаємо достатньої ваги страху збентеження, який відчуває інша людина. Ми припускаємо, що вона буде більш сміливою, ніж є насправді. Це призводить до того, що ми недооцінюємо наш потенційний вплив для того, щоб переконувати інших людей діяти проти їхніх інтересів».
Це варто брати до уваги у своїй роботі, якщо ви хочете бути добрим колегою чи керівником: намагатися не давати завдання іншій людині, якщо ви підозрюєте, що їй буде складно виконати його, сподіваючись лише на те, що вона завжди може відмовитися. На практичному рівні можна, наприклад, робити прохання електронно, а не при живій зустрічі, і приватно, а не публічно — у таких випадках людині буде простіше відмовитися.
Читати повну статтю (~5 хвилин)
Чотири приклади, коли громадські активісти допомогли змінити історію
Захар, ~675 слів, партнерський матеріал (за підтримки онлайн-кінотеатру документального кіно Docuspace)
Що поєднує Революцію на граніті в Україні і протести проти апартеїду у ПАР на Заході? Не лише те, що в обох домінували студенти — а й те, що це випадки, коли громадські активісти допомогли змінити історію і успішно досягли своїх цілей.
Разом із онлайн-кінотеатром DOCUSPACE розповідаємо про чотири приклади, коли громадські активісти долучилися до тектонічних суспільних змін на краще.
1. Оксамитова революція у Чехословаччині. За кілька днів після повалення Берлінської стіни у Празі почалися масові студентські протести. У протестах у столиці брало участь близько півмільйона людей. Революція почалася зі студентського спротиву, і вона пройшла повністю мирно — велика несподіванка для того часу. New York Times згадує, як історик Тімоті Ґартон Еш описував революцію: «швидка, повністю мирна, життєрадісна та весела».
Революцію охрестили «оксамитовою» через те, що вона пройшла відносно гладко і мирно. Згодом так почали називати усі мирні повалення режиму та зміни влади.
2. Рух проти війни у В’єтнамі. Збройний конфлікт у В’єтнамі, який тривав понад 15 років, став одним із головних символів протистояння США та СРСР під час Холодної Війни. За війною між Північним та Південним В’єтнамом стояли дві наддержави, які вливали у сутичку незліченні ресурси та людські життя.
У кінці 60-их антивоєнний рух сильно зміцнів і об’єднав навколо себе багато інших протестних рухів: зокрма Рух за громадянські права афроамериканців та друга хвиля фемінізму. Він став справжнім культурним феноменом, зокрема через контркультуру 60-их (в народі — хіпі), і сильно вплинув на американське суспільство.
3. Студентські протести проти апартеїду. У 1976 році кілька тисяч чорношкірих школярів Йоганнесбурга вийшли на акцію протесту проти закону про примусове навчання мовою африкаанс (південноафриканська версія голландської, якою говорило біле населення). Протест жорстоко розігнали, і багато школярів загинули.
Фотографії насильства дали поштовх міжнародному руху проти апартеїду. Через тиск з боку студентів США та інших активістів багато західних компаній та урядів забрали свої інвестиції з Південної Африки та наклали санкції. Поступово це підірвало економіку та стабільність режиму і зрештою призвело до падіння апартеїду.
4. Революція на граніті. Про Революцію на граніті часто знають значно менше, ніж про дві інші революції модерної України. Вона почалася як студентський страйк в жовтні 1990 року і виросла до не бачених тоді масштабів. Марші в Києві на підтримку студентів збирали десятки тисяч людей.
Історик і професорка Манчестерського університету Ольга Онух вважає революцію унікальною, через те, що вона застала СРСР і Європу зненацька. Ніхто не очікував координованого опозиційного руху від України: тоді вона вважалася міцною частиною СРСР.
«На відміну від Польщі та Чехословаччини, де були давно сформовані підпільні опозиційні рухи, українські дисиденти були придушені аж до перебудови».
Протест був чітко антирадянським. Студенти вимагали ранніх парламентських виборів, націоналізації власності Комуністичної партії та відставки тодішнього прем’єра Віталія Масола. Зрештою, Масол пішов у відставку, а Революція на граніті стала першим успішним громадським протестом незалежної України.
Що мотивує громадських активістів змінювати історію або принаймні покращувати життя своєї громади? Про це поговоримо під час дискусії «RIGHTS NOW! Країна сама себе не змінить: історії громадських активістів/-ок» у середу 24 листопада о 19:00. Подія проходить у межах програми Мандрівного Docudays UA в онлайн-кінотеатрі DOCUSPACE.
Учасники та учасниці дискусії поділяться досвідом та розкажуть про те, як активізм перетворився у справу їх життя. Виступлять дрогобичанин Іван Торський, який розгорнув антикорупційну діяльність у своєму рідному місті; херсонка Олена Старюк, яка допомагає жителям свого регіону як юристка проекту «Шерифи для нових громад»; адвокатка Марія Цип’ящук, яка на волонтерських засадах надає юридичні консультації та координує діяльність приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в Рівному.
Дискусія відбудеться дотично до показу фільму «Колумбійська родина», який розповідає історію активістки, для якої активізм перетворився у справу їх життя.
Після довгих років вигнання на Кубі Їра повертається на батьківщину до Колумбії, де живе її матір. Мирна угода між повстанцями FARC і колумбійською владою поклала кінець громадянській війні, що тривала десятиліттями. На тлі цієї події Їра та її матір Рубі намагаються знайти власний шлях до примирення. Донька прагне повернути втрачену через різні політичні переконання родину й забрати матір до себе. Але Рубі присвятила себе боротьбі за права людей під час жахливої ситуації в країні. Перед героїнями постає вибір: батьківщина чи сім’я?
Фільм можна переглянути онлайн у кінотеатрі DOCUSPACE.
«Військовий призов повертається»
Антон, ~225 слів
Із 1990 по 2013 роки 24 країни скасували обов’язковий військовий призов — тоді «здавалося, що серйозні війни відійшли в минуле», пише The Economist.
Але за останні роки ситуація змінюється. Деякі країни (знову) ввели призов, як-то Україна, Литва, Швеція та країни Перської затоки. Деякі — активніше обговорюють цю ідею: наприклад, Німеччина.
Чому? Найбільш очевидна причина — серйозні війни таки не відійшли в минуле. Це яскраво показала російська агресія у Криму і Донбасі — і показують інші конфлікти на кшталт минулорічної війни в Нагірному Карабаху. Утім, прихильники призову наводять й інші аргументи на його захист — наприклад, виховання молодих хлопців на фоні зростання екстремізму чи інтеграція етнічних меншин.
У більшості країн військовий призов асоціюється у кращому випадку з марною тратою часу, а в гіршому — із дідівщиною та примусом. У цього правила є винятки — автор статті The Economist розповідає, що в Норвегії батьки лобіюють, аби їх дітей призвали до армії, замість того, щоб намагатися їх «відмазати». В Ізраїлі військова служба також є престижною, деколи — квитком у хорошу професію
Утім, очевидно, що Норвегія та Ізраїль — це невеликі і багаті країни, які з різних причин можуть собі дозволити чи змушені інвестувати у якісні збройні сили. У більшості країн військовий призов є дзеркалом ширшого суспільства — і це дзеркало показує не дуже привабливу картину.
Читати повну статтю (~6 хвилин, 🔒)