Як шаховий чемпіон заробляє гроші — Old York Times #40
А ще: країна року за версією The Economist; чи має Твіттер змінити свою бізнес-модель
Привіт!
Сьогодні приносимо вам регулярну розсилку Old York Times у звичному форматі — підбірка із кількох цікавих історій з англомовного медіапростору:
як світовий чемпіон із шахів заробляє гроші;
яка країна стала «країною року» за версією The Economist — і хто фіналісти;
чи має Твіттер змінити свою бізнес-модель?
чому найбільші американські газети пишуть некрологи живих людей.
Ці дописи ми вже публікували у своєму Телеграм-каналі. Підписуйтеся на нього, якщо хотіли б отримувати нові статті від нас регулярніше.
Як світовий чемпіон із шахів заробляє гроші
Антон, ~225 слів
Як теперішній шаховий чемпіон світу заробив більшість своїх грошей? Не стільки на спортивних перемогах, скільки на викладанні та продажі гри іншим людям. Про це пише The New York Times.
Чемпіону світу із шахів Магнусу Карлсену 30 років, він досяг світових шахових вершин понад десять років тому. За цей час Карлсен став багатою людиною. Але більшість його статків прийшли не з гонорарів за перемоги (хоча за них також платять непогано на його рівні), а з двох джерел — спонсорські угоди з великими компаніями та власна фірма Play Magnus.
Як пише New York Times, Play Magnus суттєво розширилася за останні роки. Зараз вона включає сайт для гри в шахи онлайн, низку платформ для викладання і тренування, а також книговидавний бізнес. Недавно компанія почала організовувати власні онлайн-турніри.
У Play Magnus працює 250 людей, а її продукти використовують понад чотири мільйони. Це єдина шахова компанія у світі, акції якої торгуються на біржі. Карлсен має трохи менше 10% акцій компанії — його частка оцінюється у $9 мільйонів. Він не керує компанією на операційному рівні, але має сильний вплив на стратегію її розвитку.
Це робить Карлсена одним із найбагатших професійних шахістів у історії. Як пише автор статті, норвежець успішно «використав свою славу, щоби стати одним із провідних світових шахових імпресаріо». До нього це не вдавалося нікому — навіть Гаррі Каспарову, який зараз випереджає Карлсена за тривалістю перебування на позиції топового шахіста світу.
Читати повну статтю (~5 хвилин, 🔒 пейвол)
Країна 2021 року за версією The Economist
Захар, ~300 слів
Газета The Economist традиційно обирає країну року, яка досягла найбільшого прогресу в розвитку економіки та демократії — а ми традиційно робимо наш огляд.
Переможець: Італія
Італія була цього року в ударі: наприклад, італійці забрали додому перемоги на футбольному Євро-2020 та Євробаченні. Утім, перемагають вони через свої політичні досягнення.
Ще недавно у країні при владі був правий популістичний уряд Джузеппе Конте. Популізм царював. Як пише The Economist, у 2019 році італійці були бідніші, ніж в 2000-му.
У 2021 році країна змінила курс — прем’єром став технократ Маріо Драґі, колишній президент Європейського центрального банку, який залишив попередній пост із хорошою репутацією та розвинутими міжнародними зв’язками.
Новий уряд прийняв багато важливих законів та зміг довести до кінця отримання макроекономічної допомоги від ЄС. Італійська економіка зараз відновлюється швидше, ніж у Франції та Німеччині, а в країні один з найвищих рівнів вакцинації.
Фіналісти
Литва. Литва цього року активно протистояла авторитарним гігантам — Росії та Китаю. Вона дозволила відкрити в себе представництво Тайваню, чим накликала на себе гнів КНР (детальніше про це плануємо написати окремо). Крім цього, Литва встановила санкції проти Росії та білоруського режиму Лукашенка, прихистила в себе Світлану Тихановську та протистояла проти тиску білорусів на своєму кордоні.
Молдова. Незважаючи на роки проросійського урядування, молдавани змогли переламати цей тренд, обравши проєвропейську президентку Маю Санду у 2020 році. Цього року вона змогла закріпити контроль в парламенті.
Самоа. У цій невеликій країні в Полінезії судова система змогла стримати тиск керівної партії, яка керувала країною 33 роки, та уникнути конституційної кризи. Вперше пост прем’єр-міністра зайняла жінка.
Замбія. Незважаючи на спроби попереднього уряду сфальсифікувати вибори, замбійці змогли обрати ліберального бізнесмена Хакаінде Хічілема. У нього був настільки великий відрив, що фальсифікація провалилася. Як пише The Economist, «з того часу президент уклав угоду з МВФ, пообіцяв урізати марнотратні субсидії на пальне та електрику, а також почав розслідувати корупцію».
Читати повну статтю (~6 хвилин, 🔒 пейвол)
Раніше ми робили у Телеграмі огляд країни року 2020 (Малаві) та 2019 (Узбекистан)
Чи має Твіттер змінити свою бізнес-модель?
Антон, ~300 слів
«Культурний вплив [Твіттеру] кардинально вищий за фінансові результати компанії», пише медіа-аналітик Бен Томпсон у своєму виданні Stratechery. В останньому кварталі компанія заробила $1.3 мільярда — у 22 рази менше, ніж Facebook. При цьому в [американському] публічному дискурсі Твіттер грає, мабуть, не меншу роль, ніж соцмережа Цукерберга.
Твіттер непропорційно сильно, порівняно до свого масштабу, формує суспільний дискурс завдяки тому, хто його використовує — політики, журналісти, підприємці й інші суспільні еліти. Компанія має величезний вплив на інформаційну екосистему; найочевидніший приклад — управління державою через твіти у часи президентства Трампа.
При цьому Твіттеру не вдається повністю монетизувати свій потенціал, продаючи рекламу. Бен Томпсон вважає, що фундаментальною причиною є сама модель соцмережі:
«[настрій при використанні Твіттеру] напружений і бойовий; він значно більш імовірно пов’язаний з чимось, що відбувається у фізичному світі: чи то перегляд спортивної гри, чи політика чи робота».
Це констрастує з тим же Інстаграмом. Його ми скролимо, коли прокрастинуємо і відпочиваємо — а отже перебуваємо в стані, коли маємо значно більше часу та бажання клікнути на рекламне оголошення і купити щось.
Кілька тижнів тому у Твіттеру змінився генеральний директор — співзасновник Джек Дорсі пішов у відставку та сфокусується на своїй фінтех-компанії Block (раніше — Square). Twitter, Inc. очолив колишній технічний директор Параґ Аґравал.
З цієї нагоди Томпсон пропонує Твіттеру розглянути радикальний, але логічний, на його думку, крок — змінити свою бізнес-модель із рекламної на підписну. З одного боку, компанії складніше заробляти на рекламі; з іншого — вона дуже цінна для стержневої групи користувачів, для яких цю соцмережу не замінить ніяка інша.
«Твіттер — це місце, де ми створюємо і формуємо новини та сперечаємося щодо них; є дуже мало шансів, що інша платформа витіснить Твіттер — значною мірою тому, що ні в кого немає достатньо фінансової мотивації робити це».
Читати повну статтю (~10 хвилин)
Чому найбільші американські газети пишуть некрологи живих людей
Антон, ~300 слів
Колись я ділився класичним лонгрідом Гея Таліза «Mr. Bad News», який розповідав про те, як найбільші американські газети заготовлювали некрологи у доінтернетну епоху.
У 2021 році уже немає потреби в окремій кімнаті для зберігання некрологів, яка колись існувала в редакції The New York Times. Але практика підготовки сотень некрологів ще живих людей процвітає — і, власне, стала ще більш актуальною. Про це пише Пол Фарі для The Washington Post.
В епоху інтернет-новин дуже важливою є швидкість — тож великі медіавидання публікують детальні профайли померлої людини на багато тисяч слів буквально за кілька хвилин після того, як підтверджується новина про смерть.
Наприклад, так було із славнозвісним консервативним радіоведучим Рашем Лімбо, який помер раніше цього року. За рік до того, він оголосив, що має рак легень — тому у газет була можливість підготуватися.
У New York Times зберігається 1850 попередніх некрологів, а в самої Washington Post — близько 900.
«Колись тихий куточок журналістики, некрологи знайшли нове життя в епоху інтернету. Добре продуманий профайл видатної особи — поєднання історії та біографії, поштовх для ностальгії чи, можливо, навіть власного відчуття смертності читачів — може привернути величезну аудиторію в інтернеті. І зараз потрібна швидкість: некролог, який виходить першим або принаймні швидко, може взяти верх».
Чому некрологи настільки популярні? Фарі наводить як причини ностальгію покоління бебі-бумерів, а також «усвідомлення власної смертності [літніми читачами] і чутливість до відходу тих людей, які були важливими в їхньому житті», за словами журналіста Associated Press, який написав багато некрологів. Хоча смерті молодих знаменитостей також заворожують читачів — і є джерелом для популярних статей.
Враховуючи те, наскільки заздалегідь готуються некрологи, деколи вони виходять під іменами журналістів, які вже самі померли. Матеріал про Фіделя Кастро, який написав редактор некрологів Washington Post Джей Уай Сміт, вийшов за десять років після смерті автора.
Читати повну статтю (~6 хвилин, 🔒 пейвол)