Чим схожі Голодомор і теперішня російська агресія — Old York Times #46
А ще: чому Велика Британія розплющила очі на російську загрозу, як працює «Телебачення Торонто» під час війни
Привіт!
Ми продовжуємо моніторити англомовний медіапростір — і приносити звідти важливі історії про російсько-українську війну та її глобальні наслідки.
У цьому випуску розсилки:
Що поєднує Голодомор 1932—1933 і російську агресію 2022 року
Чому Велика Британія тривалий час ігнорувала російську загрозу — та що допомогло розплющити очі
Герхард Шредер — друг Путіна та символ німецької політики щодо Росії
Інтерв’ю Володимира Зеленського для The Atlantic: найцікавіші уривки
Бонус: як працює «Телебачення Торонто» поки Майкл на війні
Що поєднує Голодомор 1932—1933 і російську агресію 2022 року
У новому випуску журналу The Atlantic — стаття письменниці Енн Епплбом, де вона проводить паралелі між Голодомором 1932—1933 років та звірствами, які російська армія чинить в Україні у 2022 році.
Як пише Епплбом, 1932 та 2022 роки поєднує геноцидна мова, яку використовують убивці. Якщо у тридцятих роках голодні селяни були класовим ворогом, куркульським сміттям, то зараз мирні українці є нацистами. Дегуманізація жертви дуже важлива для геноциду, бо допомагає виконавцям чинити злочини без докорів сумління.
Допомагає в цьому сьогодні російська пропаганда. На противагу радянській, її завдання простіше: еволюція медіа зробила пропаганду цікавішою та більш привабливою.
Крім того, зазначає Епплбом, Путін будує пропагандистську ідеологію проти зовнішнього ворога, проти країн, де звичайні росіяни ніколи не були і яких вони не знають (як-то США). Водночас СРСР (принаймні в перші десятиліття) спирався на пропаганду комуністичної утопії в себе вдома.
І ще важливо, що росіяни не вивчили уроків двадцятого століття. Після сталінського терору (на відміну від Голокосту) не було жодного суду над організаторами геноциду, жодного визнання вини.
Читати повну статтю (~12 хвилин)
Чому Велика Британія розплющила очі на російську загрозу
Зараз уряд Бориса Джонсона — один із найбільших друзів України у світі. Однак, як пише Financial Times, тривалий час британські уряди не приділяли достатньої уваги «темним амбіціям» Путіна.
Британська розвідка та військові витратили близько десятиліття на те, щоб переконати політичних лідерів зайняти агресивнішу позицію щодо Росії, стверджує автор статті Джон Пол Ретбоун.
«На рубежі століть уряд Блера був зосереджений на боротьбі з тероризмом, а не із загрозою з боку потенційно ворожих держав, таких як Росія. Британські війська воювали з Аль-Каїдою та Талібаном в Афганістані після терактів 11 вересня.
Тим часом Міністерство закордонних справ зосередилося на політиці “процвітання”, яка підкреслювала заохочення торгівлі та іноземних інвестицій, зокрема гроші російських олігархів та компаній, які вони спрямовували через Лондон».
Британці розслабилися на фоні перемоги у Холодній війні та сподівалися на Фукуямів «кінець історії», пише Ретбоун.
Зміна ставлення до Росії почалася із окупацією Криму у 2014 році, але й тоді відносини з Росією продовжувалися; у 2017 році Джонсон відвідав Москву, коли був міністром закордонних справ.
Змінити ставлення допомогло отруєння російською розвідкою Сєрґєя Скріпаля у Солсбері у 2018 році — замах на британського громадянина на британській території.
Однак остаточно зміна парадигми сталася у 2021 році, коли Путін почав збирати війська на кордоні з Україною. Важливим фактором була британська розвідка — у неї було багато інформації про наміри Кремля, зокрема завдяки партнерству з американською розвідкою (країни континентальної Європи такого тісного партнерства не мають).
Як підсумовує автор статті:
«Британії знадобилося багато часу, щоб усвідомити справжню загрозу Путіна. Але тепер, коли найгірші побоювання британських військових і розвідувальних служб стали реальністю, знадобиться подія сейсмічного масштабу, щоб змінити політику [щодо Росії] знову».
Читати повну статтю (~5 хвилин)
Герхард Шредер — друг Путіна та символ німецької політики щодо Росії
The New York Times зробили великий профайл Герхарда Шредера — колишнього німецького канцлера, а зараз найбільш високопоставленого друга Росії у Німеччині.
Шредер є особистим другом Путіна і майже два десятиліття — відколи покинув пост федерального канцлера — обіймає посади у правліннях російських державних енергетичних компаній, які приносять йому великі прибутки.
Навіть із початком повномасштабної війни Шредер відмовився піти у відставку з цих постів, попри заклики поточного німецького керівництва. Він не підтримує війну, але разом із тим відмовляється різко засудити Путіна і часто виступає на боці кремлівської пропаганди.
Як пише авторка статті New York Times Кетрін Бенголд, через свою проросійську позицію Шредер зараз залишився в ізоляції (він навіть позбувся звання почесного громадянина свого рідного Гановера — востаннє це ставалося з Адольфом Гітлером). Однак у певному сенсі він є символом значно ширшого провалу німецької політики щодо Росії за останні три десятиліття.
«На фоні брутальної війни Путіна в Україні вся Німеччина переглядає свої зв’язки з Росією, які — попри багаторічні застереження з боку Сполучених Штатів і східноєвропейських союзників — зробили Німеччину глибоко залежною від російського газу, що дало Путіну важіль впливу на Європу та наповнює військовий бюджет Кремля.
Ця залежність виросла із віри Німеччини — яку поділяла довга вервечка канцлерів, бізнес-лідерів, журналістів та громадськості — що для зв’язаної торгівлею Росії буде занадто ризиковано починати конфлікт у Європі, і це захистить Німеччину, а заодно принесе прибуток німецькій економіці.
Шредер був далеко не самотнім у цьому переконанні. Але сьогодні він став найвизначнішим обличчям цієї тривалої ери прорахунків — не лише тому, що не виказує жодного каяття, а й тому, що він ще й отримав великі прибутки від цього, заробляючи мільйони від просування російських енергетичних інтересів».
«Однак навіть його найзапекліші критики визнають, що тісні й прибуткові відносини Шредера з Росією також є символом ширшого підходу його країни до відносин із Росією. Наступні канцлери, зокрема Меркель, колективно сконструювали залежність Німеччини від російських енергоносіїв — за лобіювання експортної промисловості Німеччини і за підтримки профспілок
“Шредер є верхівкою айсберга”, каже Вольфганг Ішингер, колишній посол [Німеччини] у США і досвідчений дипломат. “Але під ним є цілий айсберг”.»
Читати статтю (~20 хвилин)
Інтерв’ю Володимира Зеленського для The Atlantic: найцікавіші уривки
В американському журналі The Atlantic вийшов матеріал на основі великого інтерв’ю з Володимиром Зеленським, який зробили письменниця Енн Епплбом та головний редактор журналу Джеффрі Ґолдберґ.
Я обрав і переклав чотири цікаві цитати з цієї статті.
Про імідж Зеленського — і як він контрастує з Путіним:
«Як на камеру, так і поза нею Зеленський поводить себе із навмисною відсутністю удаваності. У частині світу, де Лідерство зазвичай передбачає горду поставу і помпезну манеру — і де проєкція військової влади вимагає, як мінімум, носити помітні погони — він натомість викликає симпатію та почуття довіри саме тому, що звучить, за словами одного українця, “як один із нас”.
Він є свого роду анти-Путіним: замість того, щоб відбивати холодну, убивчу вищість, він хоче, щоб люди сприймали його як звичайну людину, чоловіка середнього віку, в якого болить спина».
Про роль міжнародних організацій у цій війні:
«У [Зеленського] зовсім немає часу на міжнародні інституції. Коли ми запитуємо його про роль ООН у захисті України, однієї з її держав-членів, від Росії, члена Ради Безпеки ООН, він закочує очі й трагікомічно кривиться. “Добре, що ми не записуємо відео”, — каже він. “Просто опишіть словами те, що ви бачите на моєму обличчі”.
Зеленський та [голова його офісу] Єрмак обдумують і обговорюють те, як можуть виглядати альтернативні міжнародні інституції. Можливо, потрібно мати список порушень прав людини чи воєнних злочинів, які викликатимуть автоматично запрограмовані відповіді, пропонує в розмові з нами Єрмак. Зараз процес формулювання заяв, оголошення санкцій, надання будь-яких відповідей є занадто складним, занадто бюрократичним і, насамперед, занадто повільним».
Про роль гумору в конфлікті та в сучасній Росії:
«Чи боїться Путін гумору? “Дуже сильно”, — каже Зеленський. Гумор, пояснює він, відкриває глибші істини. Відомий телевізійний серіал, у якому Зеленський зіграв головну роль, “Слуга народу”, висміював помпезність українських політиків, критикував корупцію та представляв просту людину як героя; багато його замальовок були розумною сатирою на політичних лідерів та їхні погляди.
“У стародавніх царствах блазням дозволяли говорити правду”, — каже Зеленський, але Росія “боїться правди”. Комедія залишається “потужною зброєю”, бо вона доступна для всіх. “Людям важко зрозуміти складні механізми та політичні формули. Але через гумор це легко; це найкоротший шлях”».
Що, на думку Зеленського, буде повноцінною перемогою України:
«Занадто багато українців, сказав нам Зеленський, загинули не в бою, а “під катуваннями”. Діти обморожувалися, ховаючись у підвалах; жінок ґвалтували; літні люди помирали від голоду; у пішоходів стріляли на вулиці. “Як ці люди зможуть насолоджуватися перемогою?”, запитує Зеленський. “Вони не зможуть зробити з російськими солдатами те, що [росіяни] зробили з їхніми дітьми чи доньками… тому вони не відчувають цієї перемоги”.
Справжня перемога, за його словами, прийде лише тоді, коли винних судитимуть, визнають винними та винесуть їм вирок… “Для людей, які втратили дітей, родичів, чоловіків, дружин, батьків не буде повної перемоги…”, — каже він. “Вони не відчують перемоги, навіть коли наші території будуть звільнені”».
Читати статтю (~10 хвилин)
Бонус: як працює «Телебачення Торонто» поки Майкл на війні
«Телебачення Торонто» — найбільше сатиричне новинне медіа в Україні. З початком війни вони ще більш популярні, ніж раніше: одночасно інформують про актуальні новини у своєму Телеграмі та розважають і підтримують у регулярних ютуб-стрімах та випусках.
При цьому команда «Торонто» була змушена суттєво перебудуватися — не лише переїхати з Києва до Івано-Франківська, а й працювати без свого найвідомішого ведучого Майкла Щура, який зараз служить в армії.
Я поговорив із співведучим «Телебачення Торонто» Максом Щербиною і написав для The Fix Media про те, як вони працюють під час війни.
Читати статтю (~6 хвилин)