Як боротися з кремлівськими наративами у західних медіа — Old York Times #49
Привіт!
Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про російсько-українську війну.
У цьому випуску розсилки:
Кремлівські наративи у західних медіа — і як з ними боротися
Російсько-українська війна показує, як змінюються сучасні військові конфлікти
The Economist про український спротив на окупованих територіях
Історії американських добровольців в Україні
Бонус: чому не варто ображатися на всю редакцію New York Times за недавній сумнозвісний едіторіал про Україну
Кремлівські наративи у західних медіа — і як з ними боротися
Хоча США та інші країни Заходу об’єднані навколо допомоги Україні, деякі аналітики й журналісти зараз проєктують настрій такого плану: «так, режим Путіна злочинний, а Україна є невинною жертвою, але давайте визнаємо реальність, не будемо провокувати Росію і підемо на поступки».
Для прикладу візьмемо недавню статтю журналіста й есеїста Росса Баркана для New York Magazine під назвою «Можна закінчити війну в Україні, якщо на це буде бажання США». Це не єдиний і не найбільш помітний приклад цього настрою, але тут усі тези артикульовано чітко і без натяків.
Власне, Баркан пише, що:
російська армія не достатньо сильна, щоб реально загрожувати Європі поза Україною — і навіть Києву чи Одесі;
схоже на те, що Путін зупиниться на прагненні контролювати Донбас;
якщо провокувати Росію намаганням відвоювати всі окуповані території України, є ризик, що вона використає ядерну зброю;
треба «дозволити Путіну зберегти обличчя»🤮
Америка вклала десятки мільярдів доларів в Україну, тому може змусити Україну піти на компроміс з Росією — віддати Донбас та відмовитися від планів вступити до НАТО.
Не знаю, чи є рука Кремля в цій конкретній статті — зрештою, як каже нам бритва Генлона, дурість серед людей зустрічається частіше, ніж злі наміри. Але, якими б не були мотиви автора, він явно підіграє кремлівській пропаганді. У Кремлі зрозуміли, що не переконають Захід відмовитися від підтримки України, але можна спробувати просунути тезу «не заганяйте в кут ведмедя з ядерною кнопкою».
(Не принципово до позиції Баркана, але прикметно — між ділом він транслює ще одну тезу російської пропаганди: «ми цілком можемо побачити негативні наслідки від заповнення [України], колись відомої за свою політичну корупцію, відносно необлікованим озброєнням на мільярди доларів»).
Поширення цих настроїв поєднується разом із спадом уваги до України в принципі. Цей спад уваги розчаровує, але є цілком очікуваним та природним — в американців чи японців є свої внутрішні проблеми, вони не можуть постійно думати про те, що відбувається в далекій країні за океаном.
Але це означає, що нам потрібно ще активніше включатися в інформаційну боротьбу — тактовно, але невтомно нагадувати друзям і знайомим з-за кордону про Україну та важливість її підтримки.
Наприклад, можна поширювати аналітичні матеріали (до речі, ось моя недавня англомовна замітка про тезу «давайте дозволимо Путіну зберегти обличчя») — чи дотепні відео.
Також важливо розповідати і поширювати персональні історії — розказувати про себе чи знайомих або поширювати інші історії; особисті історії пробуджують емпатію ефективніше, ніж теоретичні аргументи.
Якщо ви маєте свої рецепти чи рекомендації, як і що транслювати на Захід про Україну — діліться ними в коментарях.
Російсько-українська війна показує, як змінюються сучасні військові конфлікти
Російська війна в Україні може стати «останньою війною 20 століття», вважає аналітик Філліпс О’Браєн. Як пише він у статті для The Atlantic, невдачі росіян в Україні показують зміну балансу сил від важкого та дорогого озброєння на користь простішої і дешевшої зброї.
«Невдале вторгнення Росії та неабияка стійкість України ілюструють те, як зменшується вплив важких та дорогих одиниць військової сили. Їм кидають виклик спритніші, простіші у використанні — і, що важливо, дешевші — системи. Танки, винищувачі та військові кораблі застарівають, на зміну їм приходять нові інструменти конфлікту. У процесі ми бачимо, як змінюється сама природа бойових дій. Власне, на прикладі України ми стаємо свідками останньої війни армій 20 століття.
Найбільш яскравий приклад цієї зміни — це танки: важкі, неповороткі і вразливі до протитанкової зброї. За оцінками українського Генштабу, росіяни втратили понад 1300 танків з початку вторгнення — О’Браєн називає це «танковою бійнею» через масштаби втрат. Протитанкова зброя існує давно, але зараз вона особливо ефективна.
Також Росії не вдалося встановити домінування в повітрі — значною мірою завдяки зброї на кшталт ПЗРК «Стінгер»: ракеті, яка легко запускається і ефективно уражає літаки та вертольоти противника. Дрони також ефективно допомагають українській армії.
Схожа ситуація й на морі, вважає О’Браєн — крейсер «Москва» потопили антикорабельними ракетами українського виробництва, з допомогою безпілотника, який відволік системи захисту корабля.
«Цей масштабний успіх дешевших, простіших систем проти нібито більш просунутого (але дорожчого) обладнання… пророкували протягом десятиліть, з моменту появи Panzerfaust [німецької протитанкової зброї часів Другої світової війни]. Якщо зараз це стало реальністю, це має значні наслідки для планів та стратегій збройних сил по всьому світу. Як стверджує дослідник Томас Геммес, покращення оборонної вогневої потужності дуже ускладнило поступальний рух, значно змінивши баланс сучасної війни не на користь нападника»
Як пише О’Браєн, російсько-українська війна показує, що ця тенденція розвивається ще швидше, ніж здавалося раніше. І є всі підстави думати, що в майбутньому вона буде лише посилюватися.
«Майбутнє збройних сил є предметом дискусій. Але зрозуміло, що вкладання ресурсів у масивну техніку з епохи Другої світової війни — важкі танки, величезні авіаносці, наддорогі літаки — ніколи не було таким ризикованим. Поки дешевші, але все одно смертоносні системи продовжують вдосконалюватися, інвестиції, які знадобляться для захисту більших і дорожчих систем озброєння, будуть фінансово непідйомними, навіть для американського війська. Натомість політичним і військовим керівникам потрібно буде розпочати уявляти зовсім інше поле битви, повне легшої, меншої, мобільнішої та в багатьох випадках автономної або дистанційно керованої зброї. По суті, їм потрібно буде готуватися до перших війн 21 століття».
Читати статтю (~6 хвилин)
The Economist опублікувала замітку про український спротив на окупованих територіях.
«Неофіційною столицею» українського спротиву є Мелітополь. Місто захопили на третій день відкритого вторгнення, але контролювати його росіянам виявилося складніше. Спротив місцевого населення і партизанська активність не дають розслабитися.
Щокілька днів Мелітополь з’являється в новинах — обстріл командного пункту, підірвані залізничні колії, вибух у будинку колаборанта. За оцінками української влади, близько 100 росіян було ліквідовано в тилу ворога у місті.
Партизанська діяльність ведеться й на інших окупованих територіях — наприклад, очільник окупаційної влади Енергодара Андрій Шевчик отримав важкі поранення внаслідок вибуху в своєму будинку.
Спротив координують Сили спеціальних операцій ЗСУ. Співрозмовник The Economist, який раніше працював у ССО, каже, що там приділяли багато часу підготовці потенційних партизанів перед війною. Робота складається із трьох елементів: військові дії, допоміжні операції та психологічна війна.
Росіяни борються із партизанами, і довоєнна підготовка постраждала від наявності зрадників, пише газета — однак спротив приносить свої плоди. The Economist цитує перехоплення, в якому російський солдат скаржиться на диверсійні групи.
Однак співрозмовники газети кажуть, що найбільше український спротив себе покаже, коли Україна звільнятиме окуповані території. З допомогою наданої Заходом зброї російські війська будуть змушені відступити, і українські партизани будуть для цього важливим інструментом.
Читати статтю (~4 хвилини)
The Washington Post написали про досвід кількох американських добровольців, які з початку відкритого російського вторгнення воювали за Україну і вже повернулися до США.
Вони описують складнощі військового життя — скажімо, чимало добровольців приїжджають непідготовленими до конвенційної війни. Один із героїв статті, воїн із позивним «Дакота», отримав контузію і зараз лікується в Америці.
Однак добровольці також говорять про незвичну моральну чіткість, яку приносить їм ця війна — і вона спонукає роздумувати над поверненням до України.
«Вдома не вистачає відчуття мети та збудження, каже [доброволець із позивним] Техас. Він загруз у процесі розлучення, який розпочався ще до його від’їзду в Україну, і час від часу спілкується із друзями, які розповідають йому про свої здобичі у вигляді російських танків.
У моменти спокою він розмірковує про те, що взяв із досвіду [участі у війні] — хорошого і поганого. Він більш спокійний на роботі і не звертає уваги на дрібні незручності, як раніше. Але чогось не вистачає, каже він, і щодня є спокуса повернутися до цього.
“Як тільки ви бачите цей контраст між життям і смертю, і ви повертаєтеся до мирного життя та мирної роботи, — каже він, — усе здається менш значущим у порівнянні”».
Читати статтю (~7 хвилин)
Бонус — чому між редакцією та редакційною радою New York Times є принципова різниця
Недавній сумнозвісний едіторіал від New York Times про Україну — це не позиція всієї газети чи всієї редакції. Це позиція групи з 14 людей, які окремі від редакції і не підпорядковуються головному редактору газети.
Взагалі, це суто американська традиція мати редакційну раду, яка сидить окремо від редакції. Але серед глобальної аудиторії (та й серед американців теж) мало хто розуміє різницю між редакційною радою, редакцією та компанією. Тому New York Times й інші газети мають чіткіше її комунікувати.
Я написав про це все у замітці для The Fix Media.
Читати статтю (~3 хвилини)