Як Віталій Кім став символом українського спротиву — Old York Times #50
Long time no see!
Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про російсько-українську війну та її глобальний контекст.
У цьому випуску розсилки:
«Як Віталій Кім став символом українського спротиву»
Що відбувається у тилу ворога — репортаж The Wall Street Journal із Москви
Потужна відповідь Тімоті Снайдера скептикам України
Бонус: рекомендації цікавих статей не про Україну та війну
The New York Times лише зараз відкрили для себе Віталія Кіма — та зробили статтю про миколаївського губернатора, який став одним із символів українського спротиву російському вторгненню.
Колись центр радянського кораблебудування, Миколаїв не потрапив під російську окупацію — але платить за це велику ціну, пише газета. Російські ракети регулярно приносять руйнування. (Однією з найбільших атак був удар по будівлі Миколаївської ОДА у кінці березня — загинуло принаймні 37 людей, зокрема чимало підопічних Кіма).
Біля половини жителів міста виїхали, уже кілька місяців є проблеми з водою. «Мало хто з приблизно 230 тисяч людей, які залишилися в місті, мають роботу; більшість залежать від їжі та одягу, які роздають гуманітарні організації».
Утім, як пише New York Times, воля до перемоги українців, яку уособлює Кім, допомогла місту вистояти. На початку вторгнення Кім популяризував фразу «Доброго вечора, ми з України», яка стала одним із гасел війни. Миколаївський губернатор став відомою публічною фігурою — і героєм мемів.
Кім має корейське походження — його предки емігрували з комуністичної Північної Кореї до Радянського Союзу; батько переїхав спочатку до Криму, а потім до Миколаєва. «Кім пояснює свій спокій впливом свого батька, чоловіка корейського походження, який був баскетбольним тренером, а потім фізіотерапевтом...»; а заняття тхеквондо допомогли прищепити йому дисципліну.
«Рішення Кіма та впевненість, яку він випромінює, допомогли відвернути російські війська, стримати їх, зірвати їх бажання захопити все узбережжя Чорного моря та згуртувати місто, яке, як і північно-східне промислове місто Харків, стало символом української непокори».
Читати статтю (~7 хвилин)
Що відбувається у тилу ворога? The Wall Street Journal опублікували репортаж із Москви. Автор статті пише, що жителі найбільших російських міст забули про війну в Україні — і намагаються насолоджуватися життям.
«У барах найбільших міст Росії ніде яблуку впасти. На кіно- та джазових фестивалях аншлаги. І хоча поліція, яка патрулює вулиці Москви, тепер озброєна автоматами, вона більше зайнята штрафуванням за розпивання алкоголю в громадських місцях, ніж придушенням інакомислення».
Якщо придивлятися, десь можна знайти ознаки війни — літери Z і V на будівлях, невелика кількість іноземців на вулицях, відсутність західних брендів — але ці ознаки легко пропустити.
Більшість росіян підтримують війну, пише автор статті, але ця підтримка пасивна — вона спирається на можливість не звертати увагу на неї. Особливо це актуально для молоді, яка не дивиться телевізор; лише третина росіян віком від 18 до 24 років зараз стежить за російською війною проти України.
Типова до стереотипності позиція виглядає так:
«”Приблизно через два тижні з початку війни я зрозуміла, що моїй сім’ї та мені нічого не загрожує, тому я перестала стежити за новинами”, — каже 30-річна психолог [з якою журналіст взяв інтерв’ю у популярному московському барі]. Вона каже, що історія конфлікту занадто складна, щоб скласти свою думку про вторгнення. “Невдовзі я зловила себе на тому, що більше засмучена тим, що IKEA залишила Росію, ніж війною”, — додала вона».
Російський експерт Андрєй Колєсніков, якого цитує WSJ, каже, що це «по суті новий суспільний договір з владою» — «ми підтримуємо [спеціальну військову] операцію, але в той же час ви не змушуєте нас реально брати в ній участь».
У Москві та Санкт-Петербургу це робити легко, бо в російській армії воюють переважно контрактники з бідних провінцій (наприклад, Бурятія та Дагестан). WSJ згадує аналіз опозиційного російського ресурсу Медиазона — із вибірки близько 3800 загиблих російських солдатів, про яких є публічна інформація, лише 8 були з Москви та 26 із Петербурга.
Ті росіяни, які виступають проти війни і ще залишилися в своїй країні, бояться це робити публічно через нові закони, за якими можна отримати до 15 років ув’язнення за критику російської армії.
Читати статтю (~7 хвилин)
У кінці квітня один із найвідоміших сучасних філософів, німець Юрґен Габермас опублікував статтю про російсько-українську в газеті Süddeutsche Zeitung.
93-річний філософ втілює позицію німецького суспільства і особливо старшого покоління інтелектуалів — засуджує російське вторгнення в Україні, але виступає за поступки Путіну (бо інакше ядерна війна) і звисока дивиться на прагнення українців захистити свій суверенітет.
На початку травня український філософ Євген Бистрицький опублікував детальний розбір статті Габермаса. А недавно в газеті Frankfurter Allgemeine вийшла потужна стаття американського історика Тімоті Снайдера — відповідь Габермасу. Радимо прочитати повну статтю, але ось кілька цікавих цитат.
«Ми знаємо, що принизлива для Росії поразка не призведе до ядерної війни. Росія зазнала поразки і навіть приниження в битві під Києвом, але не застосувала ядерну зброю і не пішла на ескалацію. Натомість вона деескалувала, а пропагандисти переформатували історію війни на російському телебаченні. Російські війська не можна загнати в кут, бо вони можуть відступити в Росію. Путіна не можна загнати в кут, бо він керує країною на основі віртуальної реальності, створеної медіями, які він сам контролює. Ми знаємо, що він може не досягти власних заявлених цілей у війні (як це було в Україні в 2015 році) і просто змінити тему. Він може змусити весь свій пропагандистський апарат наполягати на неможливості нового вторгнення в Україну (як він зробив у 2021 році), а потім віддати наказ про вторгнення. Якщо він вважає, що програє в Україні, він змусить свої телеканали оголосити про перемогу і змінити тему. Так працює російський дискурс, і особисту раціональність Путіна можна зрозуміти лише в ньому».
«Казкова історія національних держав, які почерпнули уроки з 1945 року, загалом тішить європейців, оскільки дозволяє їм ігнорувати колоніальну жорстокість. Але забуття про колоніальні війни дозволяє забути про їх уроки. Сьогодні Росія веде колоніальну війну проти України з риторикою і тактикою, які мають бути знайомі за п’ятсот років європейської історії (і зокрема з нацистської колоніальної риторики на Сході). Оскільки європейці загалом (і німці зокрема) не відрефлексували власну колоніальну історію, вони іноді пропускають очевидний урок російсько-української війни: імперія має програти колоніальну війну, щоб їй судилося перестати бути імперією».
«…Як колишня колоніальна держава в Україні та як економічний партнер нинішньої колоніальної влади в Україні, німці були подвійно зобов’язані прислухатися до українців, в ідеалі до війни, а найпізніше — у дні й тижні після початку війни. Цього просто не сталося»».
Читати статтю (~12 хвилин)
Бонус: п'ять цікавих недавніх матеріалів іноземних медіа на різноманітні теми
Велике розслідування New York Times про ціну незалежності Гаїті: як Франція змусила свою колишню колонію заплатити репарації за здобуття незалежності — та як це на століття підірвало розвиток країни (стаття | подкаст).
Стаття Aeon про історію посмішки — зокрема коли та чому європейці вперше почали посміхатися із відкритими зубами, хоча раніше це вважалося непристойним.
Замітка The Economist про те, чому Маямі — місто у Сполучених Штатах — стає комерційним центром Латинської Америки.
Стаття The Guardian про те, як тінейджери з TikTok впливають на книговидання на Заході: «створюють бестселери, відроджують класику та рятують занедбані жанри».
Відеопояснення Vox про те, як штучний інтелект на кшталт DALL-E може створити якісне зображення на основі будь-якого текстового опису.