Чи реально реформувати ООН — Old York Times #51
А ще: чому Росія буквально є державою-терористом; рекомендація подкасту про бізнес сучасної порноіндустрії
Привіт! Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про Україну та світ.
У цьому випуску розсилки:
Рада Безпеки ООН не справляється з російською агресією в Україні — і з усіма іншими важливими проблемами. Чи можна її реформувати?
Профайл української волонтерки Юлії Паєвської у New York Times
Стислий переказ статті Енн Епплбом під назвою «Російська війна проти України перетворилася у тероризм»
Бонус — рекомендація подкасту Hot Money про бізнес сучасної порноіндустрії
Чи є надія реформувати Раду Безпеки ООН?
У журналі The Atlantic вийшла стаття американського журналіста-міжнародника Урі Фрідмана про роль Ради Безпеки ООН — та як її можна реформувати.
Рада Безпеки ООН — «найбільш потужний орган найбільш глобальної організації», пише Фрідман. Її резолюції обов’язкові до виконання; вона має право починати військові та миротворчі операції, встановлювати міжнародні санкції.
Утім, Рада Безпеки є абсолютно неефективною у російсько-українській війні, бо Росія як постійний член Радбезу може ветувати будь-які резолюції, що реально допоможуть протидіяти російській агресії. Санкції проти Росії та інша ключова допомога Україні сталися завдяки спорадичній коаліції окремих країн, не через Організацію Об’єднаних Націй.
Для контексту — до Ради Безпеки ООН входять 15 країн, з них п’ять є постійними членами (інші регулярно обираються). Постійні члени мають право вето на резолюції Радбезу — це США, Британія, Франція, Росія та Китай. Це великі держави, які виграли Другу світову війну: ООН була сформована у 1945 році. Зараз Раду Безпеки регулярно критикують за нерепрезентативність: серед постійних членів немає представництва Африки й Латинської Америки, а також впливових держав на кшталт Японії та Індії.
Російське вторгнення 2022 року — далеко не єдиний приклад неефективності Радбезу. Рада почала втрачати свою задуману роль ще на початку Холодної війни, коли вчорашні союзники почали протистояти між собою. У її історії були нетривалі яскраві моменти, але зараз Радбез знову не виконує те, для чого був створений.
Як пише Фрідман, Рада Безпеки ООН не змогла ефективно протидіяти багатьом міжнародним кризам — від руандійського геноциду до громадянської війни в Сирії. Вона також не зробила нічого суттєвого для боротьби з іншими глобальними проблемами на кшталт пандемії ковіду та зміни клімату.
Попри це, Фрідман вважає, що не варто зовсім ставити хрест на ООН та її Раді Безпеки. Він наводить приклади певних успіхів України в ООН — наприклад, виключення Росії із Ради ООН з прав людини — і теперішню роботу Радбезу поза темами російсько-української війни.
Зараз ходить багато ідей про те, як реформувати Раду Безпеки ООН — наприклад, додати нових постійних членів чи зробити позицію генерального секретаря ООН більш впливовою. Сам Фрідман найбільш переконливою ідеєю вбачає дозволити кваліфікованій більшості членів Генеральної Асамблеї ООН (куди входять всі країни-члени ООН) подолати вето постійного члена Радбезу.
Проблема в тому, що для цього потрібно змінювати Статут ООН, а отже потрібен широкий процес ратифікації двома третинами членів ООН і власне згода тих же постійних членів Радбезу. Сама ООН народилася у відповідь на страхіття Другої світової війни, а отже складно уявити собі масштабну реформу світового порядку без ще однієї глобальної війни.
Фрідман закликає США взяти глобальне лідерство у реформуванні ООН, що вимагатиме від Штатів добровільно відмовитися від частини своєї влади на користь глобального консенсусу. Однак автор не демонструє жодного реального механізму, як така реформа може реально статися.
Що звучить більш реалістично — у відповідь на глобальні кризи на кшталт російської війни в Україні «країни… формуватимуть гнучкі, швидкі безпекові коаліції з охочих долучитися — яскравими прикладами є українська пропозиція “U-24” чи країни, які об’єдналися, щоб підтримати Київ військовою, економічною та гуманітарною допомогою та санкціями проти Росії».
Тобто в майбутньому реальні проблеми вирішуватиме, скоріш за все, не Рада безпеки ООН, а групи країн та глобальних гравців, котрі працюватимуть паралельно до ООН.
Читати повну статтю (~10 хвилин)
Також читайте (україномовне) інтерв’ю представника України при ООН Сергія Кислиці — він розповідає про кілька цікавих ідей реформування ООН
У New York Times вийшла стаття про українську волонтерку, парамедика Юлію Паєвську. Відома під позивним «Тайра», вона прославилася ще з часів Революції гідності.
Тайра потрапила в російський полон у середині березня в Маріуполя — до того вона займалася лікуванням людей та евакуацією цивільних. Звільнили її через три місяці. У полоні Паєвська була в жахливих умовах, а окупанти намагалися використовувати її для цілей російської пропаганди.
Паєвська була відома і раніше — як медик на Майдані та як засновниця підрозділу парамедиків-волонтерів «Ангели Тайри». Однак під час війни 2022 року вона стала символом українського спротиву завдяки своїй стійкості у полоні, пише New York Times.
«Її кинули в камеру крижаної температури і кілька годин допитували. За перші п’ять днів, за її словами, їй не давали їжі та приносили приблизно півсклянки води на день...
Утримувана три місяці, не маючи можливості підтримувати зв’язок з чоловіком і дочкою, вона стала символом української хоробрості та самопожертви.
“Вони намагалися вичавити з мене докази”, — каже вона, переконані, що вона володіє секретною інформацією про атаку на Росію. “Вони хотіли, щоб я зізнався, що я нацистка, що я робила якісь гидоти, когось убивала. Я не наговорила на себе. І заплатила за це велику ціну”».
«Паєвська каже, що покладалася на свою практику бойових мистецтв і досвід психолога, щоб впоратися.
“Я розуміла, які прийоми до мене застосували, — каже вона, — і що мені потрібно було зробити, щоб не зламатися, не підкоритися”».
Читати статтю (~6 хвилин)
Росія є державою-терористом — і це не емоційне судження стомлених від війни українців, а фактичне визначення тієї тактики, яку використовують росіяни проти України.
У журналі The Atlantic вийшла стаття письменниці Енн Епплбом під назвою «Російська війна проти України перетворилася у тероризм».
Епплбом поїхала до Сергіївки — селища в Одеській області, де 1 липня росіяни обстріляли житловий будинок та дві бази відпочинку, внаслідок чого загинуло понад 20 людей, а поранено близько 40. Сергіївка стала найкривавішою атакою на Одещину з початку війни, але це лише один із багатьох російських воєнних злочинів в Україні.
«Якщо ви не чули про Сергіївку, це не дивно. Дуже скромне курортне місце для відпочинку — назвати його “курортом” було б надто гучно — воно розташоване в дельті річки Дністер, поряд із лагуною, яка виходить у Чорне море. Якщо ви не чули про бомбардування Сергіївки, це теж не дивно. Випадкові атаки на випадкові місця, далеко від лінії фронту і без будь-якого військового значення, зараз в Україні є повсякденним явищем… [Ракета Х-22, якими вдарили по Сергіївці] була призначена для ураження військових кораблів, але кораблів у Сергіївці немає. У Сергіївці взагалі немає військових об’єктів»…
Утім, як пише Епплбом, незрозуміло, чи «воєнний злочин» загалом є хорошим визначенням для удару по Сергіївці. У той час як на сході України точиться більш-менш конвенційна війна, російські атаки на тилові регіони України більше схожі на класичні терористичні акти.
Сергіївка, Кременчук, житлові райони Харкова, Часів Яр:
«У жодному з цих місць Росія не переслідує традиційних військових цілей. Немає ніякого піхотного штурму Сергіївки чи Кременчука. Запланована окупація Харкова російськими військовими провалилася кілька місяців тому. Немає сценарію, за яким житловий будинок у Часовому Яру становив би загрозу для Росії чи росіян, не кажучи вже про російську армію. Натомість мета нападу на ці місця — викликати страх і гнів у цих містечках та по всій країні...
Але якщо бомбардування не є частиною “війни”, як ми її зазвичай розуміємо, це не означає, що вони не мають мети. Навпаки, вони спрямовані досягти кількох цілей. Однією із них може бути змусити людей виїхати, стати біженцями, стати тягарем і, можливо, політичною проблемою для сусідів України. Очевидно, що бомби також мають на меті зробити українців біднішими, не дати їм відбудуватися, послабити їхню державу, переконати співвітчизників, які перебувають за кордоном, не повертатися додому. Хто захоче повертатися до країни, про яку кожні кілька ночей розповідають у вечірніх новинах, коли чергова бомба падає на черговий житловий будинок чи торговий центр? Хто вкладе гроші в місце розбитих дахів і битого скла? Посіяти такі сумніви також є класичною метою тероризму».
Як пише Епплбом, на Заході звикли вважати тероризм чимось прихованим та маргінальним — терористами в звичному уявленні є екстремісти, які використовують саморобну зброю. «Коли ми говоримо про тероризм, що підтримується державою (state-sponsored terrorism), ми зазвичай говоримо про таємні групи, які приховано підкріплюються визнаною державою, подібно до того, як Іран підтримує Хезболлу». Але Росія — це легітимна і визнана держава, постійний член Ради Безпеки ООН.
У цьому сенсі, вважає авторка, Росія атакує не лише українців та українську інфраструктуру, а всю систему міжнародного права. Що міжнародна спільнота може з цим зробити? Епплбом підтримує пропозицію України та деяких її союзників визнати Росію державою-терористом. Це допоможе ізолювати росіян, зокрема їхні компанії та інші структури, які ще не під санкціями.
Епплбом визнає, що виключення такої великої країни, як Росія, із світової економіки та міжнародного дискурсу, матиме серйозні наслідки. Однак, пише вона, «також важливо називати речі своїми іменами, звикати до нових складних ідей і вчитися справлятися з ними». Потрібно показати, що атака на міжнародні закони — але також і на базові моральні цінності — має наслідки.
Читати повну статтю (~8 хвилин)
Бонус — рекомендація подкасту Hot Money про бізнес сучасної порноіндустрії
З десяток років тому tube sites — на кшталт RedTube чи PornHub — принципово змінили підхід до порнографії, зробивши її безкоштовною та доступною у кілька кліків. Класичні порностудії і порнозірки втратили свій колишній вплив.
В останні кілька років OnlyFans трохи змістив центр влади і дозволив індивідуальним актор(к)ам бути незалежними та гарно заробляти.
Але найбільшу владу у світі порно мають дві нудні та конвенційні компанії — Visa і MasterCard. Саме платіжні системи визначають, що (не)дозволено показувати порноресурсам.
І коли позаминулого року Pornhub стикнувся із великим скандалом після гучного журналістського розслідування, саме Visa і MasterCard змусили їх одним помахом видалити біля 80 відсотків свого контенту.
Це одна з головних тем подкасту Hot Money від Financial Times, який розслідує бізнесову й фінансову сторону сучасної порноіндустрії. Автори подкасту, журналісти FT, знайшли людей, які контролюють найбільші порнокомпанії світу — і розповідають, хто справді має владу у цій індустрії.
Цікавий подкаст, раджу послухати. (Content warning: хоча подкаст про бізнес і гроші, а не про секс, йдеться все-таки про порноіндустрію, тому деякі частини not safe for work).