Чому ми звинувачуємо Достоєвського — Old York Times #53
А ще: як війна впливає на роль жінок в українському суспільстві; огляд статті Енн Епллбом про Молдову
Привіт! Останні кілька тижнів ми сфокусувалися на тому, щоб оглянути серію розслідувань The Washington Post про підготовку й початок російського вторгнення в Україну. Сьогодні приносимо вам традиційний випуск розсилки: підбірка оглядів матеріалів західних медіа про Україну та світ.
Усі ці дописи раніше з’являлися у нашому Телеграм-каналі; тож якщо вам зручніше читати їх оперативно там, підписуйтеся за посиланням.
У цьому випуску розсилки:
Як війна впливає на роль жінок в українському суспільстві
Стаття Енн Епплбом про Молодову — «країну, яка страждає щоразу, коли Росія щось замислює»
Розбираємо і критикуємо статтю російського письменника Міхаїла Шишкін, який закликає «не звинувачувати Достоєвського»
У газеті New York Times вийшла стаття про те, як війна впливає на роль жінок в українському суспільстві.
«Жінки стали всюдисущою силою за шість місяців війни, борючись із задавненими стереотипами щодо своєї ролі в пострадянському суспільстві України.
Вони все частіше приєднуються до армії, зокрема на бойових позиціях, і очолюють волонтерську та фандрейзерську роботу. І оскільки серед учасників бойових дій все ще більше чоловіків, жінки беруть на себе додаткові ролі в цивільному житті, управляють бізнесами на додаток до піклування про свої сі́м’ї».
Українське суспільство традиційно було досить патерналістичним, розповідає українська соціологиня Анна Квіт, але війна з 2014 року допомогла запустити процес змін. Тривалий час жінкам було заборонено займати чимало бойових позицій у ЗСУ, однак прийнятий у 2018 році закон зрівняв жінок в армії у правах з чоловіками.
Зараз у збройних силах понад 50 тисяч жінок, і ця цифра постійно зростає, розповідає в інтерв’ю NYT заступниця міністра оборони Ганна Маляр.
Поза військом жінки грають важливу роль для воєнної логістики — наприклад, збору грошей, плетіння сіток чи транспортних перевезень із країн Заходу (на фоні заборони більшості чоловікам покидати країну).
NYT розповідають про кількох жінок, яких по-різному зачепила війна. Наприклад Ганна, 34-річна спеціалістка родом із Маріуполя, зараз навчає жителів Чернігова захищатися від мін. Тим часом 36-річна Юлія Малекс, яка має невелику ферму на хуторі неподалік Львова, зараз змушена управляти нею сама — її чоловік, з яким вона раніше вела господарство, записався добровольцем до тероборони.
Хоча жінки сильно страждають від війни, і подекуди гендерні стереотипи залишаються, жіночі волонтерські мережі, створені за час війни, згодом можуть зіграти ключову роль у відбудові України, пише NYT із посиланням на британську експертку Андреа Еллнер.
Читати повну статтю (~6 хвилин)
Читайте також: кілька тижнів тому у виданні Kyiv Independent вийшла моя стаття про три українські некомерційні організації, які борються із російською агресією — та які очолюють молоді жінки.
Письменниця і авторка журналу The Atlantic Енн Епплбом написала про Молдову — країну, яка віддавна страждає від російської агресії.
З часу розпаду СРСР «Росія витратила мільярди або й трильйони рублів, щоб дестабілізувати цю невелику країну, затиснуту між Румунією та Україною».
Молдова — маленька і порівняно слабка держава з майже відсутньою армією, яка на початку 1990-их років першою потерпіла від територіальних зазіхань Росії. Тоді Росія надала протекцію сепаратистам у невизнаному Придністров’ї — першій із невизнаних квазідержав, які згодом з’являтимуться на території колишнього СРСР з подачі росіян.
Утім, як пише Епплбом, «попри російських відмивачів грошей; попри російську пропаганду та наполегливі зусилля російських спецслужб; попри легкість, з якою молдовани можуть отримати румунські паспорти та просто виїхати; попри відсутність національної військової традиції, яка є в Україні чи Грузії; попри все це, багато молдован наполегливо борються за те, щоб зробити свою країну європейською демократією. І, мабуть, ніхто не бореться сильніше, ніж нинішня президентка Майя Санду».
Санду, котра дала інтерв’ю Епплбом для цієї статті, різко контрастує із попередніми лідерами Молдови — елегантна випускниця Гарварду, наступниця «чоловіків з важкими підборіддями у погано підібраних сірих костюмах» — та бореться за демократичні цінності.
Однак Молдова платить велику ціну за російське вторгнення в Україну — можливо, пропорційно навіть найбільшу серед усіх сусідів України. Потік біженців створює навантаження на і так бідну країну. Однак найбільшою проблемою є безпекові ризики — Придністров'я, де базуються російські солдати; близькість Одеси, яку російські війська намагалися захопити.
Поки що, пише Епплбом, російські провокації у Придністров’ї не мали особливого ефекту — однак росіяни можуть спробувати повалити президентку Санду і замінити її на свого союзника; або відключити постачання газу Молдові.
«Усім відомо, що шантаж є можливим варіантом: росіяни можуть просто тримати країну у заручниках, доки її економіка не впаде, населення не замерзне від зимового холоду, а уряд не буде повалено».
Зростання цін уже зачепило популярність Санду — за іронією долі, саме тоді, коли Санда здобула важливу зовнішньополітичну перемогу: Молдова разом з Україною отримала статус кандидата на вступ до Євросоюзу.
Як пише Епплбом, хоча західні країни можуть допомогти Молдові, у підсумку їхнє найважливіше завдання — «забезпечити, щоб Україна виграла війну і російська армія відступила, і переконати російську державу переосмислити бандитський імперіалізм, який вона віддавна використовує, щоб сіяти хаос серед всіх своїх сусідів».
Читати повну статтю (~8 хвилин)
Ми приносимо для вас важливі теми з англомовного медіапростору про Україну — і це означає деколи також розбирати й аналізувати хибні чи шкідливі тези.
Міхаїл Шишкін — російський письменник, котрий давно живе у Швейцарії — написав для The Atlantic статтю під назвою «Не звинувачуйте Достоєвського». Шишкін засуджує російське вторгнення в Україну, але захищає російську культуру і стверджує, що вона не винна у війні.
Я підготував для вас стислий переказ тез Шишкіна — і доповнюю його своїм коментарем.
📖 Переказ тез Шишкіна:
Одна із основних тез Шишкіна — російська культура також постраждала від путінського режиму:
«Путінський режим завдав по російській культурі нищівного удару — як російська держава вже багато разів робила із своїми художниками, музикантами і письменниками в минулому. Митці змушені співати патріотичні пісні або емігрувати. [Путінський] режим фактично “скасував” культуру в моїй країні. Нещодавно молодого протестувальника заарештували за плакат із цитатою з Толстого».
Шишкін пише про те, що система політичної влади в Росії завжди нагадувала «піраміду з рабів, що поклоняються верховному хану» та була репресивною щодо своїх власних громадян; росіяни завжди прагнули підкорятися сильному царю.
Однак саме твори Тургенєва і Толстого допомагали в’язням ГУЛАГу вижити, пише Шишкін. І в ширшому сенсі саме культура є виходом із порочного циклу тиранії.
«Література — це протиотрута від отрути російського імперіалістичного способу мислення. Цивілізаційну прірву, яка досі існує в Росії між гуманістичною традицією інтелігенції та російським населенням, застряглим у менталітеті середньовіччя, можна подолати лише культурою — і сьогоднішній режим зробить усе можливе, щоб цьому запобігти».
Шишкін вважає, що «дорога до масових вбивств у Бучі лежить не через російську літературу, а через репресії проти неї» — від заборон на книги Достоєвського і Булгакова до страти Ґумільова та переслідування Пастернака.
Завданням російської літератури, завершує статтю Шишкін, є відповідати на два одвічні запитання — «Хто винен?» і «Що робити?».
💬 Коментар:
Звичайно, цей текст недоречний: у момент, коли його батьківщина проводить геноцидальну війну проти українців, Шишкін буквально сподівається на те, що «хтось із українських поетів заступиться за Пушкіна». Цей матеріал також і слабкий з точки зору аргументації — власне, це лише емоційна реакція. Скажімо, Шишкін не працює із жодним реальним аргументом про те, що російська література століттями долучалася до пригноблення українців.
Утім, цей матеріал таки цікавий смислами, які транслює — браком агентності і віри у те, що можна щось змінити. З тексту Шишкіна випливає, що росіяни століттями були поневолені і раді поневолюватися, якщо над ними панує сильний цар — і в інтелігенції мало шансів щось змінити, можна лише описувати реальність і допомагати з нею справитися.
На таких текстах справді гарно видно різницю між росіянами й українцями.