Як тролінг і котики від Міноборони збільшують підтримку України — Old York Times #56
І як історія підтверджує, що ракетний тероризм не допоможе Кремлю
Привіт! Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про Україну та світ.
У цьому випуску розсилки:
Як Міноборони використовує тролінг і котиків у Твіттері, щоб нарощувати підтримку України
Як авторитарні лідери перетворюють релігію у нову ідентичність
Історія підтверджує, що ракетний тероризм не допоможе Кремлю
А також корисна реклама — розповідаємо про фестивальний вікенд від Docudays UA у Києві 11-13 листопада.
Як Міноборони використовує тролінг і котиків у Твіттері, щоб нарощувати підтримку України
Твіттер-акаунт Міністерства оборони України має 1,5 мільйона підписників — але його вплив значно ширший. Команда урядових комунікаційників використовує соцмережі, щоб доносити важливі меседжі до впливових людей на Заході. Про це пише Financial Times.
«Стрічка Міністерства оборони перемежовує похмурі нагадування про втрати, які Україна терпить через війну, із майстерно підготовленими меседжами, часто без особливої поштивості. Це створює наратив, що українці стоїчно витримують війну, не втрачають гумору у складній ситуації та великодушні на шляху до перемоги, яку робить можливою західна зброя.
Дописи поширюються по Твіттер-акаунтах їхньої цільової аудиторії — людей, які приймають рішення на міжнародному рівні; впливових журналістів; простих жителів західних країн із проукраїнською позицією… Незважаючи на те, що витрати на енергоносії в Європі стрімко зростають, такі акаунти допомагають підтримувати громадську підтримку української боротьби…»
Як пишуть автори статті, на цей акаунт підписані високопосадовці західних держав, зокрема службовці Державного департаменту і Міністерства оборони США. Над ним працює велика група волонтерів, куди входять дизайнери, редактори відео й копірайтери. Менша група людей — біля десятка — мають право затверджувати і публікувати твіти.
Дописи Міноборони України у Твіттері продумані до дрібних деталей. Наприклад, один із твітів порівняв довжину фронту російсько-української війни з довжиною Японії — і на карті до Японії включили Курильські острови, що викликало хвилю позитивних коментарів від японців. Інший приклад — відсилки до фільму «Гладіатор» 2000 року, який «особливо популярний серед американських чоловіків покоління, яке зараз має владу».
Як каже один із співрозмовників Financial Times, гарно працюють прості посили — наприклад, чудово розійшлося зображення чотирьох українських солдатів з котом, яке підписали просто “Five of us” («Ми вп’ятьох»).
А коронним прийомом є тролінг росіян — він допомагає висміяти ворога і зруйнувати рештки міфу про могутність Росії. Коли українська армія захопила російське спорядження при звільненні Харківської області, у Міноборони написали у Твіттері: «Ми не приймаємо подарунків від убивць, катів, мародерів та ґвалтівників… ми повернемо все, до останнього набою».
Читати повну статтю (~5 хвилин на прочитання)
Де подивитися якісне документальне кіно — фестивальний вікенд від Docudays UA у Києві
#реклама
Редакція Old York Times розташована у Києві — тому ми вже додали у свої календарі на 11-13 листопада фестивальний вікенд від Docudays UA.
У ці дні у столичному кінотеатрі «Жовтень» відбудеться спеціальний випуск 19-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Він матиме назву «Надзвичайний стан».
Надзвичайний стан — це виняткова ситуація, коли всі інші теми поставлені на паузу, а звичне життя, державні механізми, глобальні інструменти безпеки, особисті плани на майбутнє потребують щоденного аналізу й перегляду.
Відкриватиме фестиваль стрічка «Маріуполіс 2» литовського документаліста Мантаса Кведаравічюса. Фільм нагороджено спеціальною відзнакою журі «Золоте око» на фестивалі в Каннах. На згадку про видатного литовського режисера, якого під час зйомок полонили та вбили росіяни на околицях Маріуполя, буде показано і його попередній фільм — «Маріуполіс».
Серед інших показів — «блок актуальних короткометражних фільмів, знятих українськими режисер(к)ами від початку війни», найкраще з відбору Міжнародної програми та новий VR-фільм у межах міждисциплінарної програми DOCU/SYNTHESIS.
Паралельно з переглядами відбудуться онлайн-події та дискусії RIGHTS NOW! Вони, як і частина кінопрограми, будуть доступні в онлайн-кінотеатрі Docuspace.
Після Києва програма вирушить у тур містами України — з 12 листопада до 30 грудня 2022 року у рамках Мандрівного Docudays UA. Більше деталей та графік показів дивіться за посиланням.
До зустрічі у «Жовтні» наступної п’ятниці!
Як авторитарні лідери перетворюють релігію у нову ідентичність
Угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан і колишній президент США Дональд Трамп мають багато схожостей. Одна з них — вони використовують у своїй політиці релігію та спираються на підтримку релігійних спільнот, але при цьому самі особисто не є відданими християнами.
Це стосується й декотрих інших правих лідерів — скажімо, багаторічного ізраїльського прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу (зараз він очолює опозицію) чи того ж таки Владіміра Путіна.
Як пише американська дослідниця Сьюзан Шнайдер у статті для Aeon, критики звинувачують їх у лицемірстві і прагненні скористатися релігійною картою для посилення своєї влади. Утім, Шнайдер вважає, що закиди в лицемірстві невиправдано спрощені — натомість йдеться про «глибший та цікавіший глобальний перехід до нового постліберального або неліберального порядку релігії та політики».
Як нагадує авторка, основа ліберального політичного порядку, яка бере свої корені із Реформації 16-го століття, полягає в тому, що релігія є приватною справою кожної людини і не повинна втручатися в громадське життя. (Звичайно, ліберальні мислителі минулого були не такими вже й ліберальними за нашими стандартами — скажімо, релігійна толерантність Джона Лока не поширювалася на католиків і атеїстів).
Сучасні авторитарні лідери порушують цей принцип — і роблять релігію фундаментом соціальної ідентичності.
«Коментатори обурюються лицемірством Орбана, й існує ціла індустрія аналізу того, що Трамп не є хорошим християнином. Проблема не в тому, що їхні прихильники не бачать фактів. Швидше, вони судять за іншими критеріями. І справді, гадані протиріччя зникають, якщо ми відмовимося від панівних уявлень про те, якою має бути релігія. Всупереч ліберальній моделі, згідно з якою питання релігійної приналежності (що в протестантській традиції зазвичай називається “вірою”) не має значення для громадянського статусу людини, Угорщина Орбана висуває альтернативну концепцію християнської приналежності. За цим розумінням релігія — це не суперечливий набір ідей і практик, пов’язаних як із трансцендентним, так і з земним світом, а ідентичність у набагато більш спрощеному сенсі: це те, хто ти є, набагато більше, ніж те, як ти думаєш або як ти дієш».
Як пише Шнайдер, ця ідеологія значною мірою бере свої філософські корені з сіонізму, в основі якого ідентичність за місцем народження, а не вибором людини.
«…Християнські націоналісти відійшли від ліберального бачення релігії як прив’язаної до індивідуальної свідомості, а отже і до вибору в ширшому плані. Замість вибору вони пропонують новий комуналізм [communalism], який включає індивідів за фактом народження…».
Сама авторка не приховує своєї антипатії до цього тренду:
«Неліберальні форми релігійності відіграють особливу роль у національно-консервативних рухах, звісно, нібито створюючи спільну основу для доброчесного життя. Але відхід від віри, очевидний у нових структурах християнських спільнот, також свідчить про більш фундаментальну відмову від вибору, що лежить в основі нового націоналізму (на користь, як стверджує [правий ізраїльський філософ Йорам] Хазоні, “колективної свободи”). Наслідки цих змін набагато тривожніші та масштабніші, ніж проблеми, породжені як лицемірством, так і релігійним інструменталізмом...»
Читати повну статтю (~12 хвилин на прочитання)
Читайте також:
Історія підтверджує, що ракетний тероризм не допоможе Кремлю
У жовтні українці стикнулися із черговим витком російського ракетного тероризму, одним із найбільших з початку війни. Але очевидно, що Путіну не вдасться залякати Україну.
Журналіст Макс Фішер у своїй замітці для The New York Times ставить ці атаки в історичний контекст і пише, що бомбардування мирних міст зазвичай не допомагає агресорам і лише згуртовує атаковане населення.
Можливо, розповідає Фішер, частково бомбардування цивільних центрів допомогли антигітлерівській коаліції перемогти Німеччину і Японію під кінець Другої світової війни — і то це під питанням. Однак у будь-якому разі це не спрацювало для Німеччини під час бомбардування Британії кількома роками раніше, а з часу Другої світової така тактика тим більше мало кому допомагала.
Скажімо, вона не була корисною для США під час війни у В’єтнамі (внутрішній звіт Пентагону назвав удар по Ханою «колосальною помилкою») чи для Ірану та Іраку під час війни між обома країнами у 1980-их роках. Не допомогло це також цілям терористичних угруповань на кшталт Аль-Каїди чи палестинських терористів в Ізраїлі.
«Хоча кожен конфлікт різний, ця закономірність не є випадковою, а пояснюється як політикою, так і психологією війни. І обидва фактори, схоже, актуальні у російській війні в Україні. [З політичної точки зору] удари проти столиць, спрямовані на те, щоб підштовхнути уряд до примирення чи відступу, натомість значною мірою закривають шлях до цих варіантів. На практиці вони показують атакованим керівникам країн, що вони особисто та, можливо, саме існування їхнього уряду не будуть у безпеці, доки вони не усунуть загрозу шляхом прямої перемоги. У відповідь політичні лідери будуть схилятися до ескалації, а не до відступу, як сподіваються нападники»
З точки зору психологічного впливу на населення схожі військові атаки лише згуртовують його. Як показали американські дослідження В’єтнамської війни, під час щоденних бомбардувань атаковані мирні жителі були більш готові терпіти лиха війни, ніж без загрози повітряних атак.
Як пише Фішер, «атаки на житлові квартали стирають відмінності між солдатами та мирними жителями. Лондонці під час бомбардування Британії [німцями] описували почуття глибокої солідарності з британськими солдатами за кордоном, що змусило багатьох працювати на підтримку війни, а не закликати керівництво країни відступити».
Читати повну статтю та більше історичних прикладів (~8 хвилин на прочитання)