Зеленський — людина року Time; чи можлива демократична Росія — Old York Times #58
Бонус: як штучний інтелект змінить освіту
Привіт! Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про Україну та світ.
У цьому випуску розсилки:
Володимир Зеленський став людиною року за версією журналу Time — переказ супровідної статті журналіста Саймона Шустера
Огляд статті Енн Епплбом від The Atlantic про опозицію путінському режиму серед росіян
Як і чому за останні кілька місяців принципово змінилася політика США щодо Ірану
Як генерація тексту штучним інтелектом змінить освіту? Недавно запущений ChatGPT ставить під сумнів модель класичного академічного есе
Ймовірно, ви бачили новину, що журнал Time назвав Володимира Зеленського людиною року (і окремо відзначив «дух України»). Цікава не лише сама новина, а й супровідна стаття — текст журналіста Саймона Шустера. Переказую для вас деякі з основних тем матеріалу.
Стаття побудована навколо поїздки Зеленського до Херсона через кілька днів після звільнення, до якої Шустер долучився. Візит був великим ризиком: охоронці президента не могли гарантувати безпеку у щойно деокупованому місті, яке залишається в зоні ураження ворожої артилерії. Однак, за словами Зеленського вона була потрібна для того, щоб підтримати людей, які після звільнення залишилися у складній ситуації — без води, світла й опалення — і показати їм, що Україна про них пам’ятає.
Ця поїздка ілюструє ширшу тему статті — хоробрість Зеленського, яка допомогла Україні вистояти і допомогла «заразити» хоробрістю інших.
«Успіх Зеленського як лідера під час війни ґрунтується на тому, що хоробрість заразна. Вона поширилася серед політичного керівництва України в перші дні вторгнення, коли всі зрозуміли, що президент залишився на місці. Якщо це здається природним для лідера в момент кризи, згадайте про історичні прецеденти. Лише за шість місяців до того президент Афганістану Ашраф Гані — набагато досвідченіший лідер, ніж Зеленський — втік зі своєї столиці, коли до неї наблизилися сили Талібану… На початку Другої світової війни лідери Албанії, Бельгії, Чехословаччини, Греції, Польщі, Нідерландів, Норвегії, Югославії та інших країн втекли від наступу німецького Вермахту та пережили війну в еміграції.
Із біографії Зеленського складно було б передбачити його готовність залишитися і боротися. Він ніколи не служив в армії і не виявляв особливого інтересу до її справ. Він був президентом лише з квітня 2019 року. Його професійне чуття походило із кар’єри актора, коміка та кінопродюсера.
Виявилося, що цей досвід мав свої переваги. Зеленський був адаптивним, навченим не здавати нервів під тиском. Він умів розуміти натовп і реагувати на його настрої та очікування. Тепер його аудиторією став увесь світ. Він вирішив не підвести їх. Його рішення залишитися у Києві під загрозою можливого вбивства стало прикладом, який не дав його підлеглим швидко втекти…»
Військовий захист України у перші дні війни не був заслугою особисто Зеленського — українським воїнам не була потрібна команда глави держави, щоб почати захищати свою країну. Однак імідж Зеленського допоміг забезпечити Україні безпрецедентну міжнародну підтримку; саме в дипломатичній сфері президент виявився найбільш ефективним. Команда Зеленського продовжує шукати способи привертати увагу до України на міжнародній арені: від виступів на найбільших зустрічах міжнародних лідерів до створення голограми президента.
Шустер чергує розповідь про поїздку до Херсона (туди й назад їхали президентським поїздом, що дало достатньо часу на довге інтерв'ю Зеленського автору) із розповіддю про самого героя статті. Серед іншого Шустер пише про те, як родинна історія Зеленського ілюструє всі лиха, які випали на долю України за останнє століття. У дитинстві президента його бабусі пошепки розповідали історії про Голодомор, а дідусь Зеленського за батьковою лінією втратив батьків та трьох братів під час Голокосту.
Зараз схожі виклики випали на долю покоління Зеленського та покоління українських дітей. 9-річний син президента Кирило неочікувано гарно розбирається у військовій справі замість того, щоб готуватися до розбудови мирної і багатої країни. Мрією Володимира Зеленського, пише Шустер, є не лише звільнити українську територію, а й зламати цей багатовіковий цикл страждань.
Читати повну статтю (~20 хвилин на прочитання)
Письменниця Енн Епплбом написала для грудневого випуску журналу The Atlantic статтю під заголовком «Російська імперія повинна впасти» — у ній вона фокусується на опозиції путінському режиму серед росіян і питанні того, при яких умовах можлива демократична Росія.
Епплбом закликає підтримувати тих російських опозиціонерів, які визнають російський імперіалізм і погоджуються, що потрібна російська військова поразка для падіння путінського режиму та побудови демократичної Росії.
Авторка статті проводить історичні паралелі: у 19 і на початку 20 століть у Росії також були ліберали, які прагнули побудувати демократію. Однак більшість із них залишалися імперіалістами — вони не розуміли, що «імперський проєкт сам по собі був джерелом російського самодержавства» і не хотіли визнати незалежність Польщі чи України. Це стало однією з причин їхньої поразки більшовикам.
Сьогодні ситуація дещо інша, вважає Епплбом. На її думку, серед російських вигнанців 21 століття багато протистоять «не просто режиму, а й імперії; вперше дехто стверджує, що має змінитися не лише режим, а й визначення нації». Наприклад, опозиціонер і колишній шахіст Гаррі Каспаров, який вважає, що демократія в Росії буде можливою, якщо Крим повернеться до України. (Від Антона: шкода, що у нього не запитали, що він думає про Ічкерію).
Епплбом розуміє українців — та й інші народи, які постраждали від російського імперіалізму — які вважають, що російська демократична опозиція несе повну відповідальністю за війну, а «хороших росіян» не існує. І це можна пояснити: «російські ліберали провалилися у 1900-их роках, провалилися у 2000-их роках і провалюються зараз».
Однак, вважає авторка, хоча демократичне майбутнє Росії не гарантоване, падіння путінського режиму і прихід ліберальної влади можливі:
«…немає нічого неминучого, нічого генетичного, нічого наперед визначеного щодо будь-якої нації чи її уряду. Лише диктатори вірять, що існують закони історії, яким треба підкорятися. Демократи навпаки знають, що держава з часом пристосовується до суспільства, а не навпаки — а суспільство, за визначенням, завжди змінюється».
«Культурний тягар минулого є важким, і звички автократії — особливо звичка жити в страху — закореняються… Але трапляються непередбачувані випадки; відбуваються несподівані події. Країни розвиваються, іноді формуючи кращі уряди, а іноді гірші. Імперії занепадають: Російська імперія впала, радянська імперія впала, і рано чи пізно нова російська імперія Путіна теж впаде. Із своєї тюремної камери [російський публіцист і опозиціонер Владімір] Кара-Мурза звернув увагу, що понад 17 тисяч затриманих антивоєнних протестувальників — це значно більше, ніж сім людей, котрі були заарештовані на Красній площі в Москві, коли Радянський Союз вторгся в Чехословаччину у 1968 році, щоб зупинити цю країну від змін».
Відтак, підсумовує Епплбом:
«Майбутнє [Росії] визначатиметься не містичними законами історії, а тим, як її лідери та громадяни засвоять та інтерпретують трагедію цієї шокуючої, жорстокої, безсенсовної війни. Найкращий спосіб, яким люди ззовні можуть допомогти Росії змінитися — це забезпечити, щоб Україна повернула собі українську територію та перемогла імперію. Ми також можемо продовжувати підтримувати тих росіян, якими б нечисленними вони не були, які розуміють, чому поразка є єдиним шляхом до модерності; чому військова невдача необхідна для створення більш заможного, відкритого суспільства; і чому… імперія має померти. Нам не потрібно шукати ідеалізованих “хороших росіян” — не з’явиться один-єдиний рятівник, який виправить країну: ні зараз, ні ніколи. Але росіяни, які вірять, що майбутнє може бути іншим, продовжуватимуть намагатися змінити свою країну, і колись їм це вдасться. Тим часом ніхто й ніколи не повинен дозволити Путіну визначати, що означає бути росіянином. Він не має такої влади».
Читати повну статтю (~11 хвилин на прочитання)
Політика США щодо Ірану принципово змінилася за останні кілька місяців, пише The New York Times: переговори залишилися в минулому, тепер на порядку денному пряме протистояння.
Ще кілька місяців тому адміністрація Байдена зберігала надії повернутися до ядерної угоди з Іраном, яку уклали у 2015 році при Обамі і з якої Трамп вийшов. Утім, зараз позиція американського президента змінилася — на фоні поведінки іранської влади, масових протестів у Ірані й підтримки іранським режимом Росії у війні проти України.
«Ще цього літа американські посадовці мали надію відновити ядерну угоду. Договір, підготовлений європейською та іранською командами, був майже завершений. Представники адміністрації Байдена, з якими іранці відмовилися спілкуватися напряму, схвалили плани і чекали остаточного підтвердження від верховного лідера, аятоли Алі Хаменеї. Підтвердження так і не надійшло.
За оцінками американських розвідників, відновлення угоди було настільки ж непопулярним серед іранських консерваторів і Корпусу вартових Ісламської революції, який керує військовою частиною ядерної програми, як і серед багатьох американських критиків плану. Іранці безуспішно намагалися отримати зобов’язання, що Сполучені Штати більше ніколи не вийдуть з угоди односторонньо. І вони знали, що як тільки вони знову заново долучаться до угоди, більшу частину ядерного палива, яке Іран накопичив у відповідь на рішення Трампа, доведеться відправити з країни.
А потім почалися вуличні протести та початок співпраці з Росією, яка фактично поставила Іран разом із Білоруссю в позицію пособників російського вторгнення».
Відтак:
«Наради на тему національної безпеки у Білому домі зараз присвячені не так стратегії переговорів, як тому, як підірвати ядерні плани Ірану, забезпечити протестувальників засобами зв’язку та перервати ланцюжок поставок зброї з країни в Росію».
Суттю угоди, укладеної при адміністрації Обами, було не допустити того, щоб Іран розробив ядерну зброю. Зараз експерти побоюються, що він рухається до того, щоб створити її. Підтверджень цьому (принаймні публічних) наразі немає — однак, за словами експерта, якого цитує NYT, ми спостерігаємо «серію порочних циклів»:
«Репресії викликають нові протести. Протести викликають нові репресії. Союз з Росією лише ще більше ізолює Іран, що штовхає його до ще тісніших зв’язків з нею через відсутність іншого партнера».
Тому, підсумовує автор статті, Іран стає все більшою проблемою для адміністрації Байдена — і для міжнародної безпеки.
Читати повну статтю (~6 хвилин на прочитання)
Як генерація тексту штучним інтелектом змінить освіту?
Як показав публічний запуск чатботу ChatGPT минулого тижня, штучний інтелект уже сьогодні вміє неочікувано якісно генерувати оригінальні, якісно скомпоновані тексти на будь-яку тему — від політології до програмування. Йому можна поставити будь-яке запитання, і він видає грамотну і переконливу відповідь (хоча деколи й абсолютно некоректну). Я особисто із захопленням провів кілька годин, граючись із цим чатботом — і з ще більшим захопленням дивлюся, як інші люди знаходять йому неочікувані застосування.
На цьому етапі розвитку ChatGPT не замінить журналістів і компетентних аналітиків (хоча хтозна, що буде далі), але академічні гострайтери на англомовному ринку уже можуть шукати іншу роботу. Штучний інтелект уже чудово справляється із жанром школярського чи студентського есе, який люблять освітяни на Заході — там практично неможливо сказати щось цілком оригінальне на тему, але потрібно грамотно скомпонувати текст за стандартами академічного письма.
Тому цікаво трохи подумати над тим, як генерація тексту штучним інтелектом змінить освіту: спочатку на Заході, а потім і в нас. Ось, наприклад, хороша стаття аналітика Бена Томпсона на цю тему. Раджу прочитати повністю, але ось приклад того, як Томпсон уявляє академічні завдання у новій парадигмі доступності генераторів тексту на основі ШІ:
«Уявіть, що школа придбає програмний пакет штучного інтелекту, який учні повинні використовувати для своїх відповідей… кожна згенерована відповідь зберігається, щоб викладачі могли миттєво переконатися, що учні не використовували іншу систему. Більше того, замість того, щоб марно вимагати від студентів самостійного написання есе, викладачі наполягають на використанні ШІ. Однак є нюанс: система часто даватиме неправильні відповіді (і не лише випадково — неправильні відповіді нерідко будуть продукуватися навмисно); справжньою майстерністю в домашньому завданні буде перевірка відповідей, які видає система — треба буде навчитися бути верифікатором і редактором, а не перепаковувальником інформації».
І висновок:
«…не забороняйте ШІ для студентів — або для будь-кого іншого; використовуйте його, щоб створити освітню модель, яка починається з припущення, що контент є вільнодоступним, а справжня майстерність полягає в тому, щоб відредагувати його у щось правдиве чи красиве; тільки тоді він буде цінним і надійним».
◾️Пов’язаний приклад до тези Томпсона — завдяки розвитку штучного інтелекту я переклав його цитати через Google Translate і потім відредагував. Щоб ви прочитали грамотно перекладені уривки з англомовного тексту, все одно була потрібна людина — але суто у ролі редактора.