Снайперки у ЗСУ і десовєтизація Європи — Old York Times #59
Бонус: рекомендація подкасту про життя США під час війни
Привіт! Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про Україну та світ.
У цьому випуску розсилки:
Огляд матеріалу The Economist про українських жінок-снайперів, які борються із російським вторгненням
Як Україна на ходу оцифрувала свою армію — і чого може навчити західні країни
Як російське вторгнення в Україну підштовхує Європу до десовєтизації своєї культурної спадщини.
Бонус: рекомендація подкасту «One Year: 1942» — про життя США під час війни
The Economist зробили матеріал про українських жінок-снайперів, які борються із російським вторгненням.
Автори статті відвідали поглиблене тренування снайперів на заході України і поговорили із трьома снайперками, які його проходять — жінками із позивними Султан, Фенікс та Оксана.
Султан уже відзначилася у Територіальній обороні, а зараз готується до нових завдань. Снайперки практикують стрільбу, а також проходять уроки тактики, балістики та пересування. «У звичайних умовах навчання тривало б півтора року. В Україні, де цикли життя і смерті значно коротші, жінок відправлять на позиції за лічені тижні».
Їхній тренер каже, що «спочатку скептично ставився до ідеї навчання жінок-снайперок… [але] зараз впевнений, що вони краще підходять на цю роль, ніж чоловіки». За його словами, жінки легкі та спритні, а також більш терплячі за чоловіків і не такі схильні до невиправданих ризиків.
Загалом, як пише The Economist, у ЗСУ служить все більше жінок — за словами заступниці міністра оборони Ганни Маляр, зараз в українській армії понад 30 тисяч жінок. Більшість працюють в тилу у ролях на кшталт медиків чи комунікаційниць, але принаймні 5 тисяч жінок служать на передовій.
Снайперки, які дали інтерв’ю для статті, багато стикалися з опором і скептицизмом, особливо від чоловіків, які не вірять, що жінка може бути хорошою снайперкою. Однак вони довели себе.
«[Фенікс] каже, що вона не має жодних ілюзій щодо небезпек. Снайпери займають особливе місце у військовій психології, і до них ставляться особливо суворо, якщо вони потрапляють в полон. “Якщо жінку-снайпера захоплять у полон, її зґвалтують, принизять, катуватимуть, а потім уб'ють”, — каже Оксана. “Снайперка завжди повинна мати напоготові гранату, щоб підірвати себе [і не здаватися в полон]”».
Фенікс та Султан мають маленьких дітей і розуміють ризики, що їхні діти можуть втратити своїх матерів. Однак Султан каже, що саме її донька мотивує її воювати — снайперка хоче зробити все, щоб покоління її дитини не було змушене мати справу з російською агресією.
Читати повну статтю (~4 хвилини на прочитання)
The Wall Street Journal написали про те, як Україна на ходу оцифрувала свою армію — і чого може навчити західні країни.
Як пише газета, українські збройні сили досягли «дешевшої версії того, на що Пентагон витратив десятиліття і мільярди доларів: об’єднані у цифрову мережу бійці, розвіддані та озброєння».
«Підрозділи модифікують готові дрони за допомогою ремінців, які вони можуть дистанційно випускати, щоб скидати гранати на позиції противника. Солдати-добровольці використовують [свій досвід співпраці з міжнародними компаніями у приватному секторі], щоб автоматизувати нарахування заробітної плати бійцям на передовій. Одна українська компанія створює дистанційно керовані електромобілі, на які можна встановити важкі кулемети або інший вантаж.
А українські програмісти оновили систему, яку військові називають Дельта, щоб вона могла надавати в режимі реального часу місцевим командирам розвідувальні дані з поля бою, отримані від безпілотників і навідників, які проживають на окупованих Росією частинах України».
Хоча українська система далека від досконалості, у питанні цифровізації є багато уроків, які західні країни можуть почерпнути в України. Ключові з них — швидкість, потреба експериментувати та користь від залучення зовнішніх експертів з-поза збройних сил.
«“Ми навіть не можемо достатньо швидко написати контракт”, каже Бред Гелсі, інженер і колишній офіцер спеціального призначення США… “Нашою новою мантрою має бути “як бути українцем”».
Читати повну статтю (~6 хвилин на прочитання)
The Economist пише про те, як російське вторгнення в Україну підштовхує Європу до десовєтизації своєї культурної спадщини.
Очікувано на передовій очищення від пам’ятників радянської доби країни, які самі пережили совєтську окупацію, як-то Литва, Латвія і Естонія. Наприклад, нагадує автор статті, у серпні у Латвії повалили 79-метровий монумент радянській армії — і влада широко розрекламувала його знесення.
Незадовго до того в естонському місті Нарва демонтували радянський танк T-34 з п’єдесталу та перенесли його в музей. Загалом же в Естонії планують позбутися близько 244 радянських монументів.
Утім, на захід від Центрально-Східної Європи — менш рішучий підхід:
«У Німеччині ситуація інша. Там понад 1000 радянських монументів, здебільшого на колись комуністичному сході. Проте гучних закликів щось із ними робити немає. Справа не у гаданій поступливості політиків Берліна щодо Росії. Швидше, діють ширші сили історії та ідентичності. Розгром нацистів у 1945 році, а відтак і реабілітація Німеччини після війни, розпочалися з Червоної армії. При визволенні столиці загинуло близько 80 тисяч радянських військових, понад 10 тисяч там поховано. І хоча росіяни затрималися в Німеччині на десятиліття довше, ніж їм там були раді, заперечення ролі Червоної Армії в припиненні війни відкрило б історичну скриньку Пандори: викреслиш росіян із історії війни — тоді можеш бути змушений переписати й інші розділи. Краще не починати».
Італія та Іспанія не були частинами соціалістичного табору, тому про десовєтизацію там не йдеться, але вони не розібралися із власними фашистськими режимами. Як пише The Economist, італійські дослідники недавно склали список із 1400 пам'ятників, назв міст і меморіальних дошок, які прославляють режим Муссоліні. В Іспанії триває широка дискусія щодо Долини Полеглих, яка була збудована за правління Франциско Франко.
Деякі країни Центрально-Східної Європи знаходять креативні рішення, розповідає автор статті. Наприклад, у Будапешті групу статуй комуністичної Угорщини перетворили на музей просто неба, а поруч з пам’ятником «совєтським визволителям» Другої світової війни поставили пам’ятник одному з ключових антикомуністів 20 століття — американському президенту Рональду Рейгану.
Читати повну статтю (~4 хвилини на прочитання)
Рекомендація подкасту — «One Year: 1942»
Недавно я відкрив для себе подкаст «One Year» від американського видання Slate, який у кожному сезоні обирає один рік і детально розповідає про те, чим він запам’ятався в історії США.
Для нас найбільш тематично релевантний останній сезон — він присвячений 1942 року, першому повному року світової війни. (США вступили війну в грудні 1941 року).
Хоча бойові дії на території США майже не точилися, війна зачепила практично всіх американців: від мобілізації до раціонування дефіцитних товарів на кшталт бензину і кави.
«One Year: 1942» розповідає про життя США того року у шести темах:
як у США контролювали ціни та обмежували доступ до товарів, щоб уникнути інфляції і забезпечити армію, і як відповідальний за це бюрократ Леон Гендерсон став одним із найвпливовіших — та найбільш ненависних — урядовців Америки;
як 1942 рік став «роком, коли усі одружилися»;
як масовий страйк музикантів змінив музику [єдиний випуск, не присвячений напряму війні];
інформаційні війни Другої світової війни на прикладі однієї контрольованої нацистами радіостанції;
історія виселення корінних жителів Аляски американським урядом під час війни;
чи справді афроамериканці підтримували японців у війні?
Усе в найкращих традиціях американського подкастингового сторітелінгу — раджу послухати.
Сторінка подкасту (~4 години на прослуховування на швидкості 1.0)