Соледарська сіль; російські наративи у західних медіа — Old York Times #64
Бонус: огляд книжки про українських шістдесятників
Привіт! Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про Україну та світ.
У цьому випуску:
Що означала для українців втрата Соледара — репортаж The New York Times
Огляд дослідження Lviv Media Forum про російські пропагандистські наративи у західних медіа
Бонус: огляд книжки Радомира Мокрика «Бунт проти імперії: українські шістдесятники»
The New York Times написали про значення Соледара — маленького містечка в Донецькій області, де була розташована найбільша в країні соляна шахта; вона давала понад 90% солі в Україні і була предметом національної гордості. У квітні минулого року шахту довелося зупинити на фоні російських атак, а на початку 2023 року російська армія захопила Соледар — і Україні вперше в новітній історії довелося покладатися на імпортну сіль.
Атака на Соледар є частиною ширшого нападу Росії на економіку України. Окупація інших ключових районів, як-то Енергодара, зачепила енергетичний сектор, а російська окупація земель, які використовуються для вирощення пшениці, кукурудзи та соняшникової олії, спустошила аграрний сектор. Руйнування маріупольського комбінату «Азовсталь» і блокада портів показують намагання Росії знищити сталеливарну промисловість України.
У відповідь на втрату Соледара український уряд виділив 20 тон видобутої солі, щоб зібрати гроші для ЗСУ. Кампанія із продажу упаковок солі, де соляний кристал із логотипу «Артемсолі» перетворений на український тризуб, зібрала понад 1,5 мільйона доларів. Кошти підуть на закупівлю безпілотників для українських військових, які намагатимуться відвоювати місто.
Руслан, колишній солекоп «Артемсолі», який став військовим, ділиться своїм досвідом війни: він воював біля сусіднього Бахмута коли Соледар окупували. Його родина, яка евакуювалася із Соледара до окупації, зберігає єдиний мішечок соледарської солі, береже його на свята та день, коли вони зможуть повернутися додому.
Читати повну статтю (~6 хвилин на прочитання)
Lviv Media Forum опублікували цікаве дослідження про російські пропагандистські наративи у західних медіа.
Автори проаналізували найбільші видання у п’яти країнах — Німеччина, Італія, Угорщина, Латвія і Франція.
Як і можна було очікувати, найбільше антиукраїнських наративів в Угорщині (ліберальні угорці загалом підтримують Україну, але багато великих медіа контролюють уряд Орбана і його союзники). Німеччина, Італія і Франція загалом проукраїнські, але ще не позбулися захоплення «великою російською культурою»™️. У Латвії підтримують Україну, але російські впливи також є.
Основні пропагандистські наративи, які проникають у медіапростір:
«потрібні мирні перемовини, війну треба закінчити навіть ціною болісних компромісів»;
«санкції проти Росії шкодять Євросоюзу»;
«Росія може застосувати ядерну зброю у разі “ескалації конфлікту”»;
«російське вторгнення в Україну спровокували США і НАТО».
Інші поширені твердження:
«Україна, не поступаючись Росії, спричинила світову продовольчу кризу»;
«українські військові загрожують безпеці цивільних»;
«в Україні процвітає “нацизм”, зокрема “неонацистський” полк “Азов”»;
«Україна — корумпована неспроможна держава»;
«Україна — “розмінна монета” й “маріонетка” Заходу»;
«допомагати Україні зброєю — означає затягувати війну».
Очевидно, що у більшості випадків проникання пропагандистських наративів у західні медіа не спричинене свідомими злими намірами видань, а скоріше браком ресурсів, лінню та інерцією. У дослідженні є поради західним медіа і урядам, як із цим боротися. Для українців головна порада — більше комунікувати з іноземцями: як англійською, так і національними мовами.
▪️ Повний текст дослідження українською (pdf)
▪️ Повні тексти дослідження іншими мовами
▪️ Скорочений огляд основних тез англійською
«Якось був зліт юних піонерів, і вчителі вже зауважили, що Василь [Стус] вміє добре говорити. І ось на цих зборах (клас, мабуть, п’ятий чи шостий), Василь там виступав, говорив, очевидно, те, чого його наперед навчили. А потім він, такий маленький, тягне ручку і вигукує: “За Леніна, за Сталіна!” Справа в тому, що він дуже вірив книгам, щиро».
Цей спогад сестри Стуса у книжці Радомира Мокрика «Бунт проти імперії: українські шістдесятники» ілюстративний — Стус був далеко не єдиним із покоління українських дисидентів, які народилися через двадцять років після приходу радянської влади і росли під впливом совєтської пропаганди.
Головною темою книжки є становлення шістдесятників: як талановиті студенти, висхідні зірки української радянської літератури кінця 1950-их—початку 1960-их років, які працювали у межах тоталітарної системи, перетворилися на дисидентів і борців із цієї системою. Як пише Мокрик, «це покоління народилося в радянській системі і зуміло в ситуації цілковитого інформаційного вакууму розгледіти [її] фальш…». І не лише розгледіти — а й пожертвувати побутовим комфортом, часто волею, а іноді й життям, щоб почати кинути виклик імперії, яка на той момент виглядала непохитною.
При цьому Мокрик розповідає про Стуса, Симоненка, Костенко, Дзюбу, Драча, Сверстюка та інших шістдесятників як про живих людей — вони закохуються, сваряться, ходять одне до одного в гості, скаржаться на брак грошей, п’ють горілку і підстьобують одне одного в листах. Тому ця книжка — рідкісний випадок того, коли дослідження, яке зародилося як наукова робота, читається легко і швидко.
Це не колекція біографій, а саме хороший наратив; «мандрівка в мікросвіт українських шістдесятників», яку й обіцяє анотація. Окрім розповіді самих шістдесятників — екскурси у деякі з вирішальних моментів української й радянської історії у цю епоху: наприклад, антисталінської промови Хрущова і Куренівської трагедії.
Радію, що виходить якісний нонфікшн про Україну від українців, і раджу почитати.