Як Австрія перетворилась на хаб для російських шпигунів — Old York Times #69
А також: майбутнє кримськотатарської автономії, огляд книжки «Кухня терору»
Привіт! Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про Україну та світ.
У цьому випуску:
Як Австрія перетворилась на хаб для російських шпигунів — переказ матеріалу Financial Times
Переказ статті The Guardian про кримськотатарський партизанський рух на окупованих територіях — і роль кримськотатарського народу в майбутній Україні
Бонус — огляд книжки «Кухня терору, або як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою» Вітольда Шабловського
У Financial Times вийшов матеріал про те, як Австрія перетворилась на хаб для російських шпигунів.
«Після російського повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року європейські країни вислали зі своїх територій понад 400 російських шпигунів, які працювали під дипломатичним прикриттям. Австрія поки що вислала лише чотирьох.
За словами одного високопоставленого працівника західної розвідки, у Відні все ще перебувають понад 180 акредитованих російських дипломатів, і щонайменше третина з них використовує дипломатичне прикриття для збору розвідданих».
«Зростання шпигунства у Відні викликало осуд з боку союзників і підірвало авторитет країни серед європейських сусідів, які дедалі більше турбуються про безпеку.
У Австрії розміщені кілька великих міжнародних організацій, зокрема Міжнародне агентство з атомної енергії, ОПЕК та різні агентства ООН, але країна традиційно закриває очі на розвідувальну діяльність на своїй території — якщо та спрямована не проти австрійського уряду».
Російські шпигуни вільно зустрічаються зі своїми інформаторами на території Австрії (чого вони не могли б робити, наприклад, у Німеччині) та встановлюють обладнання для радіоелектронної розвідки на дахах російських дипломатичних установ.
«Високопоставлені чиновники європейської розвідки дивляться на ситуацію в Австрії з дедалі більшим здивуванням, [й інші європейські країни перестають ділитися з нею своїми розвідданими]».
Проблема у тому, що шпигунська діяльність у Австрії не криміналізована, якщо вона не спрямована напряму проти національних інтересів Австрії. Опозиційні партії у парламенті намагаються це змінити, але уряд блокує реформу.
Можливо, кажуть джерела Financial Times, відсутність законодавчої заборони грає на руку уряду:
«“Якби вони змінили закон, їм довелося б спробувати забезпечити його виконання — а справа в тому, що вони, ймовірно, не зможуть цього зробити”, каже [анонімний посадовець західної розвідки]. “Це було б ще більшою ганьбою [для австрійського уряду, ніж закривати очі на проблему]”».
Читати повну статтю • текст без пейволу на Реддіті (~5 хвилин на прочитання)
У The Guardian вийшла стаття про кримськотатарський партизанський рух на окупованих територіях — і про роль кримськотатарського народу в майбутній Україні.
«Група “Атеш” (“вогонь” із кримськотатарської) була створена у вересні минулого року. Її головна мета — здійснювати диверсії всередині російської армії. Представники групи стверджують, що вже понад 4000 російських солдатів записалися на онлайн-курс про те, як “пережити війну”, знищуючи власну техніку… група взяла на себе відповідальність за низку атак меншого масштабу [ніж підрив на Кримському мосту], підрив російських блокпостів, вбивство російських офіцерів, підпал казарм і передачу конфіденційної інформації українській розвідці».
Автор статті поговорив із Мустафою Джемілєвим, фактичним лідером кримськотатарського народу. За словами Джемілєва, кримськотатарський народ є у центрі опору російській окупації з 2014 року — значною мірою завдяки його історії боротьби з московським режимом. У 1944 весь народ депортували з Криму, і десятиліттями кримські татари боролися за повернення на рідну землю. Зараз киримли, які залишаються на окупованій території, потерпають від російських репресій: вони налічують лише 13% населення Криму, але є жертвою близько 85% політичних арештів і нелегальних обшуків.
«Попри рівень контролю та переслідування [в окупованому Криму], Джемілєв каже, що якщо кримські татари відчують, що визволення наближається, лави партизанів значно зростуть. “Зараз близько 1000 молодих хлопців готові приєднатися до збройної боротьби, щойно прибуде українська армія, якщо вони зможуть отримати зброю”, каже він».
У майбутньому для кримськотатарських лідерів важливо отримати більше визнання їхнього народу, пише The Guardian:
«Рефат Чубаров, нинішній голова Меджлісу, застерігає від того, щоб майбутнє Криму визначали без участі його корінного населення...
Після звільнення кримські татари прагнутимуть більшого визнання, включно з конституційними змінами, які зроблять Крим “національною республікою”, в якій вони як корінне населення матимуть особливий статус…»
Але ці питання — уже на після перемоги:
«“У час війни заборонено змінювати конституцію”, каже Таміла Ташева, кримськотатарська активістка, яка зараз є постійним представником президента в АР Крим. “Є багато розмов про статус Криму після звільнення, але зараз остаточного рішення немає. Наразі це питання на паузі”».
Читати повну статтю (~5 хвилин на прочитання)
Огляд книжки: «Кухня терору, або як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою»
«А через три дні дозиметри зникли. Не знаю ані куди, ані як, але одного дня ми прийшли до їдальні і їх не було. Спочатку я подумала, що їх хтось украв… Але потім солдати, розквартировані неподалік від нас, наказали також віддати наш дозиметр. Вони отримали такі накази. Опромінення здається цілком безпечним: його не видно, воно не має запаху, спочатку воно не робить нічого поганого. Навіщо лякати людей і нагадувати їм, що вони опромінені?», згадує Валентина, бригадирка команди кухарок, яких відправили годувати ліквідаторів чорнобильської аварії, у книжці Вітольда Шабловського «Кухня терору».
Книжка виправдовує свій заголовок — Шабловський методично розповідає історію імперії зла через історію її кухні.
Тут є абсолютне, безроздільне зло — у першу чергу, звичайно, Голодомор. Є менш всеохопне, але все ж смертельне зло — наприклад, кухарки, які працювали під час ліквідації чорнобильської аварії й потім ціле життя хворіли через опромінення. І є просто дрібніші прояви радянської лицемірності — Ленін, який має особисту кухарку, але приховує її; марнотратні кремлівські бенкети Брежнєва.
«Кухня терору» складається із двадцяти п’яти розділів, які хронологічно проходять крізь радянську історію і висвітлюють її віхові елементи через історію кухні і їжі — від кухаря останнього царя до пекарки у блокадному Ленінграді, від їжі на фронтах Другої світової війни до кухні депортованих кримських татар.
Шабловський розповідає історію крізь призму персонального досвіду причетних до неї людей. Його підхід має і свої мінуси: добра частина книжки побудована на розмовах із кухарями, які готували для радянської еліти (у Кремлі, для перших космонавтів, під час підписання Біловезьких угод), і це здебільшого легенькі тексти на один раз. Але формат дуже сильний тоді, коли Шабловський пише про простих людей, які постраждали від радянської імперії. Не дивно, що два найпотужніші розділи — про українців: жінки з Поділля, які у ранньому дитинстві пережили Голодомор, і кухарки з Рівненщини, яких послали годувати ліквідаторів аварії на ЧАЕС.
Навряд чи ця книжка стане відкриттям року, але прочитати цікаво, раджу.