🌍Три жінки на чолі Європи; в’єтнамці у ЗСУ — Old York Times #78
Привіт! Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про Україну та світ.
У цьому випуску:
три жінки на чолі Європи — огляд ролі Урсули фон дер Ляєн, Джорджії Мелоні та Марін Ле Пен;
в’єтнамці в Україні та ЗСУ під час війни;
чотири думки про американські президентські вибори після виходу Байдена;
бонус — проєкт The New York Times про 100 найкращих книг 21 століття.
Європа зараз у складній ситуації: Росія продовжує війну в Україні, популісти набирають популярності, а у Трампа хороші шанси виграти президентські вибори у США.
Як писав The Economist у травні, успіхи континенту значною мірою залежатимуть від трьох жінок, які є серед найвпливовіших політичних лідерів у Європі:
Урсула фон дер Ляєн, президентка Європейської комісії;
Джорджія Мелоні, прем’єр-міністерка Італії;
Марін Ле Пен, очільниця популярної французької популістичної партії «Національне об'єднання».
Урсула фон дер Ляєн очолює Єврокомісію з 2019 року і недавно була переобрана на другий термін. «Вона гарно справилася зі своєю роботою: сформувала потужну колективну відповідь ЄС на путінську агресію і допомогла поглибити європейську інтеграцію у вирішальний момент, наприклад, просуваючи новаторську програму випуску спільних облігацій».
У Джорджії Мелоні дещо суперечливий бекґраунд. Вона права популістка, але при цьому підтримує Україну і веде прагматичну зовнішню політику. «Її партія веде культурні війни у внутрішній політиці, але в питаннях безпеки та економіки вона керує Італією прагматично».
Марін Ле Пен — найбільш небезпечна фігура. «Ле Пен спробувала змінити свій імідж і перетворитися на мейнстрімну фігуру, але не обманюйте себе. За її спиною давня історія ксенофобії та підлабузництва до Росії».
Як стверджує стаття, для успіху Європи потрібна сильна коаліція центристів: Урсула фон дер Ляєн має поєднати зусилля з Джорджією Мелоні для того, щоб мінімізувати вплив Марін Ле Пен.
Читати повну статтю (~4 хвилини на прочитання)
Стаття вийшла два місяці тому, ще до виборів Європарламенту і несподіваних парламентських виборів у Франції. Погана новина з того часу: «Національне об'єднання» Ле Пен отримало більше місць в обох парламентах. Хороша новина: у Європарламенті збереглася проукраїнська більшість, а у французькому парламенті партія Ле Пен у підсумку показала значно гірші результати, ніж очікувалося за результатами першого туру.
У The Guardian вийшов матеріал про українських в’єтнамців, які залишилися в Україні з початком війни і навіть долучилися до захисту країни.
Один із героїв — українець в’єтнамського походження Тунг Нгуєн. Він виріс у В’єтнамі, але у підлітковому віці переїхав до України, де вже жили його батьки. На початку повномасштабного вторгнення він допоміг вивезти батьків за кордон, а сам приєднався до ЗСУ.
«Україна багато мені дала — я тут вчився, тут працював, одружився з українкою. Я навіть не можу сказати, що це моя друга батьківщина зараз. Це просто моя батьківщина», каже він. Він був двічі поранений минулого року, але повернувся до до війська.
Загалом у в’єтнамців більше зв’язків з Україною, ніж може здаватися:
«В'єтнамці почали приїжджати до Радянського Союзу в 1950-х роках на навчання, зазвичай для технічних спеціальностей. Фам Нят Вионг, нині найбагатша людина В'єтнаму, заробив свої перші гроші, коли жив у Харкові на початку 1990-х, заснувавши бренд локшини швидкого приготування “Мівіна”, яка стала хітом серед українців у скрутні посткомуністичні роки. Чимало в'єтнамських політиків є випускниками українських університетів. Пізніше, у 1990-х роках, ще більше в’єтнамців приїхали працювати дрібними торговцями як до Росії, так і до України, в тому числі батьки Нгуєна, які оселилися в Чернігові на початку 1990-х років».
До початку великої війни в’єтнамська громада в Україні налічувала близько 100 тисяч осіб. Найбільше з них жили у Харкові. Там навіть є буддистський храм, навколо якого гуртувалася спільнота (хоча його монахи виїхали на початку війни).
Інша героїня матеріалу — Нгуєн Тхі Тхань Нхан, власниця в’єтнамського ресторану в Харкові. На початку війни вона з сім’єю також виїхала з України, але через кілька місяців вирішили повернутися. Зараз, попри російські атаки на місто, бізнес відновився, і вони не планують виїжджати знову.
Читати повну статтю (~4 хвилини)
Читайте також: «В’єтнамці України. Хто вони?» — історія від Ukraïner
Чотири думки про американські президентські вибори після виходу Байдена (з посиланнями на матеріали медіа, де можна прочитати більше):
1. Скоріш за все, кандидаткою від демократів стане віце-президентка Камала Гарріс. Формально демократи оберуть кандидата на своїй конвенції через місяць, й інші політики можуть висувати свою кандидатуру, але поки немає жодної іншої очевидної фігури, навколо якої вони могли б об’єднатися. Камалу Гарріс уже підтримав сам Байден, багато ключових політиків і великих донорів.
2. Гарріс — не ідеальна кандидатка у вакуумі, і вона все одно трохи програє Трампу в опитуваннях, але на цьому етапі у неї значно більше шансів виграти вибори, ніж було у Байдена.
3. Передвиборча кампанія Трампа була майстерно збудована навколо іміджу Байдена як кволого старця. Зараз їм доведеться перепродумувати свій підхід.
Гарріс майже 60 років, але цього не скажеш не заглядаючи в її біографію — вона виглядає молодою і енергійною, особливо на фоні Байдена і Трампа (якому під 80 і який тепер найстарший в історії кандидат у президенти США від великої партії).
4. Гарріс поки що відносно мало займалася питанням України і загалом має менше досвіду в зовнішній політиці (на відміну від того ж Джо Байдена, який очолював в Сенаті комітет із міжнародних відносин ще 20+ років тому і займався Україною на посту віце-президента в адміністрації Обами).
У передвиборчій риториці її позиція щодо України, мабуть, не відрізнятиметься від позиції Байдена. Чи зміниться політика і як, якщо вона виграє вибори — це вже інше питання, за яким треба буде стежити.
The New York Times зробили масштабний проєкт — 100 найкращих книжок 21 століття (звичайно, з американської перспективи). Навіть українські медіа вже написали про нього.
Я особисто прочитав аж одну книжку зі списку — “The Passage of Power” Роберта Каро, частину геніальної серії біографій Ліндона Джонсона.
З точки зору медіа аналітика цікаво:
наскільки дорогим був цей проєкт (NYT опитали сотні письменників і критиків; скоординувати і скомпілювати це все — тисячі людиногодин)
наскільки він себе окупить (крім трафіку і потенційних нових підписок з цього проєкту, буде також affiliate revenue — біля кожної книжки в рейтингу є лінк на покупку у великих книгарнях, і NYT отримає відсоток з кожної покупки).
Не маю відповіді на ці питання, але цікаво буде почитати якийсь розбір про це через кілька місяців.
І, звичайно, цікаво було б побачити схожий проєкт про українську літературу, або хоча б про європейську.