Українська політика Камали Гарріс, розквіт поезії під час війни — Old York Times #79
А також: чому південноєвропейські країни показують швидше економічне зростання, ніж Німеччина
Привіт! Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про Україну та світ.
У цьому випуску:
що потенційне президентство Камали Гарріс означатиме для України і Європи?
розквіт поезії в Україні під час війни;
чому південноєвропейські країни — традиційні економічні аутсайдери — зараз зростають швидше, ніж Німеччина;
бонус — особливі стосунки Сінгапуру з кондиціонерами.
Що потенційне президентство Камали Гарріс означатиме для України і Європи?
Гарріс має чітку проукраїнську позицію, але у неї значно менше зовнішньополітичного досвіду, ніж у Джо Байдена. Це хвилює європейських лідерів, які побоюються, що Європа може бути менш пріоритетною для Гарріс.
Утім, як пише Politico, європейців трохи заспокоїло обрання Тіма Волза на роль кандидата у віцепрезиденти.
Як писала «Європейська правда», Волз, наразі губернатор Міннесоти, є надійним другом України. «Один з найкращих показників того, що Волз справді перейнявся підтримкою України і виявився активним у цьому, — це те, що його штат одним із перших обірвав усі економічні зв’язки з державою-агресором [на початку 2022 року]».
Другий привід для оптимізму — фігура Філа Ґордона, який зараз є радником із національної безпеки Гарріс як віцепрезидентки. Якщо його керівниця виграє вибори, він ймовірно займе впливову позицію радника президента із нацбезпеки.
Politico зробили профайл Ґордона — європеїста, який вивчав Францію і десятиліттями працював над європейськими питаннями в американському уряді. Як пишуть авторки статті, «наявність Ґордона на високій посаді у сфері національної безпеки… залишає певну надію на те, що ні Європа, ні Україна не залишаться поза увагою в міжнародному порядку денному Гарріс».
Гарріс все ще цілком може програти вибори, але шанси виграти в неї значно вищі, ніж були в Байдена. Виборча модель The Economist показує біля 60% ймовірності її перемоги.
Гарріс випереджає Трампа на кілька відсотків у загальнонаціональних опитуваннях. Що більш важливо, вона лідирує у кількох важливих штатах (у США така виборча система, що можна отримати більшість голосів виборців по всій країні, але все одно програти вибори через поразку у ключових штатах — як, власне, було з Гілларі Клінтон у 2016 році). Утім, модель враховує не лише опитування, а й інші дані, зокрема статистику попередніх виборів.
The New York Times написали про розквіт поезії в Україні під час війни. «За останні два роки поети стали одними з найпопулярніших голосів нації. Їхні вірші відображають гострі емоції війни та глибоко резонують із виснаженим населенням».
Мережа книгарень «Є» продала у 2,5 рази більше книжок сучасної поезії в перший рік війни, ніж у 2021 році. Великі видавництва на кшталт Vivat і «Наш Формат» вперше в своїй історії почали видавати вірші, пишуть автори статті.
«У Києві не минає й тижня без видання поетичної книжки чи публічного читання. У травні Сергій Жадан, один з найвідоміших українських письменників, заповнив спортивний стадіон [Палац спорту] шанувальниками на поетичному вечорі».
Багато із популярних поетів зараз служать у ЗСУ. Крім того ж Жадана, NYT згадує Ярину Чорногуз, яка цього року отримала Шевченківську премію за збірку віршів, які написала перебуваючи на передовій. Поет і військовий ЗСУ Дмитро Лазуткін теж отримав премію — за збірку, яку написав до повномасштабної війни.
Нове покоління українських поетів формує майбутнє літературний пантеон України — але їм до цього ще потрібно дожити. NYT цитує підрахунки PEN, за якими з початку великої війни загинули понад 100 митців. (Інший проєкт нарахував понад сотню лише серед письменників, поетів і перекладачів).
Однак війна принесла також бум аматорської поезії. «Багато звичайних українців також почали писати вірші, щоб висловити свої почуття... Є навіть урядовий сайт, куди люди можуть завантажувати свої вірші воєнного часу, щоб залишити слід для майбутніх поколінь. Наразі туди подали понад 37 000 віршів».
Читати повну статтю (~5 хвилин на прочитання)
Південноєвропейські країни традиційно були економічними аутсайдерами в Євросоюзі. Однак, як пише The New York Times, останнім часом вони вирвалися вперед і навіть обігнали у темпах росту традиційних лідерів на кшталт Німеччини.
У 2023 році Греція, Іспанія та Португалія зростали вдвічі швидше, ніж у середньому по єврозоні. Італія також показала хороші результати.
«Після років міжнародної допомоги та жорстких програм економії південноєвропейські країни здійснили важливі зміни, які залучили інвесторів, відновили економічне зростання та експорт, а також зменшили рекордно високий рівень безробіття.
Уряди скоротили бюрократичну тяганину і знизили корпоративні податки, щоб стимулювати бізнес, і проштовхнули зміни на своїх ринках праці, зокрема спростили для роботодавців процес найму і звільнення працівників та зменшили широке використання тимчасових контрактів…
Південні країни також зробили ставку на сферу послуг — особливо туризм, який приніс рекордні доходи після закінчення ковідних обмежень…»
Натомість Німеччина, традиційний лідер, показує значно гірші результати з початку повномасштабного російського вторгнення:
«Десятиліттями Німеччина стабільно зростала, але замість того, щоб інвестувати в освіту, діджиталізацію та інфраструктуру в роки буму, німці розслабилися та допустили небезпечну залежність від російських енергоносіїв та експорту до Китаю.
Результатом стали два роки майже нульового зростання, в результаті чого країна опинилася на останньому місці серед країн “великої сімки” та єврозони [за темпом росту економіки]».
Звісно, йдеться лише про рівень зростання. За обсягом ВВП Німеччина залишається лідером у Європі, і її економіка приблизно така ж за розміром, як економіка Італії, Іспанії, Португалії та Греції разом взятих.
Утім, пише NYT, у південноєвропейських країн хороші шанси продовжити зростати, якщо їхні уряди будуть продовжувати грамотну економічну політику.
Читати повну статтю (~6 хвилин)
Рандомний факт на честь тривалої спеки у Києві — батько-засновник Сінгапуру Лі Куан Ю вважав кондиціонування повітря важливим фактором успіху його країни.
Сінгапурці настільки залежать від кліматичного контролю, що один сінгапурський журналіст використав його як метафору усієї країни — заможної автократії:
«Вважайте Сінгапур “кондиціонованою нацією” — суспільством з унікальним поєднанням комфорту та централізованого контролю, де люди опанували навколишнє середовище, але ціною індивідуальної автономії та ризику нежиттєздатності».
Хоча я цілком їх розумію — складно уявити, як в такому кліматі жити без кондиціонерів.