Куди подівся Трамп — Old York Times #14
А ще про те, наскільки швейцарськими є швейцарські годинники, і про негативні сторони «розумних» міст
Привіт!
Цього тижня ми проводимо опитування для читачів розсилки і Телеграм-каналу Old York Times. Просимо вас його заповнити — це дозволить нам ефективніше розвиватися і краще знати, хто нас читає. Також розігруємо призи за заповнення :) Деталі й заповнення — за лінком.
А зараз до справи. Цього тижня у розсилці — підбираємо найсвіжіші рекомендації статей; шукаємо відповідь на питання, куди подівся Трамп; радимо небанальну книжку про Єгипет.
Рекомендації тижня
Рекомендації від Захара
1. Межі між політикою та бізнесом в Америці стають все розмитішими. Споживачі все більше вимагають від бізнесу займати позицію в політичних сутичках, а також звітувати про свій вплив на суспільство. Технологічні компанії мають все більше важелів впливу на політичний дискурс (згадайте хоча б бан Трампа у всіх соцмережах на початку січня). The Economist пише про неочевидні наслідки нової ролі бізнесу та що з ними робити.
2. Наскільки швейцарськими є швейцарські годинники? Індустрія виробників швейцарських годинників довго залишалася закритою від зайвих очей. Однак це поступово змінюється, і все більше компаній-виробників престижних брендів діляться інформацією про своїх постачальників, контрагентів та підрядників. Одна з причин особливої секретності — давня традиція захисту ідей та патентів від конкурентів.
Хоча, як пише Вікторія Гомельські у статті для New York Times, питання в також в тому, що виробники не хочуть говорити, що значна частина їхніх деталей вироблена не у Швейцарії.
3. За останніх десять років кількість проектів «розумних» міст зросла до небес. Саудівська Аравія, Китай, Сингапур та багато інших країн інвестують в розбудову нового типу міст — з меншою кількістю викидів, зручним пересуванням та технологіями, які роблять життя містян кращими. Однак, як пише Роберт Мугга для Foreign Policy, «розумні» міста стали евфемізмом для міст з необмеженими системами спостереження.
Сьогодні хочемо також порекомендувати розсилку від дружнього проєкту Texty.org.ua — незалежного українського видання, що спеціалізується на журналістиці даних. Щосуботи ви отримаєте добірку найцікавіших текстів та дата-історій, опублікованих на сайті. Подивитися свіжий випуск і підписатися на розсилку можна тут.
Стаття тижня
Куди подівся Трамп?
Стаття від Антона
Це питання ставить собі автор The Atlantic Девід Ґрем.
За останні три місяці Трамп займає незвично дрібне місце в американській (і глобальній) колективній свідомості. Його гучні заяви привертають значно менше уваги, ніж раніше; Трампа перестали так часто гуглити і згадувати у медіа.
Пропадати з медійних радарів — це звична справа для колишніх президентів, але Трамп за останні шість років порушив усі звичаї політики, тому він сподівався продовжувати привертати заголовки та вершити долі і після 20 січня.
Частково справа у тому, що Трамп досі забанений у Твіттері — і не має миттєвого доступу до стрічок майже 90 мільйонів підписників. Але причина не лише у Твіттері; зрештою, у Трампа є багато інших інструментів публічності, від імейл-розсилок журналістам до інтерв'ю для книг про його президентство.
Ґрем припускає, що:
«Трамп міг стати жертвою свого колишнього успіху у формуванні новинного дискурсу. По-перше, преса нарешті вивчає урок про висвітлення його найпорожніших, найбільш тролінгових наживок. По-друге, Трампова здатність контролювати новини частково залежала від усе грандіозніших провокацій. Коли ти вже спробував змінити результат президентських виборів, не залишається багато простору для ескалації».
Але загалом, звичайно, головна проблема Трампа у тому, що він вже не президент. «Він втратив більшість свого позитивного впливу — можливості робити реальні справи, роздавати призначення і помилування, просувати ідеї», пише Ґрем. І, попри надії прихильників Трампа та побоювання лібералів, у цьому випадку йому не вдається зламати звичну практику втрати колишнім президентом релевантності.
Звісно, найбільше відкрите питання зараз — наскільки сильним буде Трамповий політичний вплив на Республіканську партію: як на президентських виборах 2024, так і на проміжних виборах наступного року.
Більше від нас на тему:
Моя (англомовна) стаття про те, як журналістам писати про політиків-популістів, не попадаючись на їхні наживки
Книжка тижня
Рекомендація від Антона
Якщо ваші знання про Єгипет обмежуються пірамідами і пляжами, але хочеться дізнатися більше, раджу «Єгипет: харам, халяль». Це приклад якісної репортажистики, яка розповідає про сучасний «нетуристичний» Єгипет. Написана польським журналістом Пьотром Ібрагімом Кальвасом, вона вийшла українською у видавництві «Човен» у 2018 році.
Як би це банально не звучало, ця книга затягує. Автор цікаво описує сучасний Єгипет — як його складну політичну історію, яка в останнє десятиліття стала свідком трьох різних політичних режимів, так повсякденне життя. Окремою великою темою цієї книги є гендерна (не)рівність в Єгипті.
Перевагою книги Кальваса є те, що вона здебільшого побудована на розмовах із єгиптянами різних соціальних станів і національностей, зокрема й ідеологічними опонентами Кальваса. Це допомагає йому не тільки розповідати про глобальні суспільно-політичні проблеми, а й додавати цікаві замальовки з життя Єгипту — наприклад, про популярність в країні Гітлера, про екзотичний загальнонаціональний ритуал жертвоприношення овець і корів чи про підпільні концерти металістів у підвалі поблизу мечеті.
Кальвас є цікавою фігурою сам по собі. Поляк за походженням, він прийняв іслам і переїхав до Єгипту — хоча потім виїхав з нього. Попри віросповідання Кальваса, його складно запідозрити у фанатичній відданості ісламу. Його книга значною мірою критична — не лише до суспільства і культури Єгипту, а й до арабської версії ісламу як такої (сам автор симпатизує суфізму).
Кальвас із запалом критикує численні недоліки єгипетського суспільства: надмірний і часто лицемірний релігійний фанатизм; гендерну нерівність і особливо ганебну, але дуже поширену практику жіночого обрізання; відсталість інтелектуальної традиції; переслідування релігійних меншин — і ще багато іншого.
Книга закінчується фразою «критикуй з любові» — але насправді нечисленні вставки Кальваса про його любов до Єгипту виглядають дещо награно на фоні повсюдної критики. В одному своєму інтерв’ю Кальвас сказав, що «любов до [Єгипту] здолала ненависть» у ньому — однак книга цього майже ніяк не показує. (Чи не єдине, що автор описує із справжнім задоволенням — це єгипетська їжа!).
Ця певна ненейтральність автора може бути як перевагою, так і недоліком книги. В будь-якому разі, «Єгипет: харам, халяль» є хорошою можливістю вивчити Єгипет з висоти власного дивану — і не Єгипет пляжів Хургади, а справжній, закритий для туристів Єгипет.