Чому «Оскар» нікого не хвилює — Old York Times #15
А ще історії про бізнес американських підприємців та північнокорейського уряду
Привіт!
У цьому випуску розсилки — найцікавіші нові статті англомовного медіапростору, огляд статті про занепад «Оскару» й інших культурних премій, а також перша гостьова рекомендація книжки!
Швидке нагадування — ще кілька днів відкрите опитування для читачів розсилки і Телеграм-каналу Old York Times. Пройдіть його, будь ласка: це допоможе нам розвиватися, а ви отримаєте шанс виграти приз.
Рекомендації тижня
Рекомендації від Захара
1. Цікава історія про провал зіркової компанії розробника відеоігор «38 Studios», яка створювала гру з кодовою назвою «Копернікус» і мала стати конкурентом для World of Warcraft. Компанію заснував колишній професійний бейсболіст Курт Шилінг, який до того жодного разу не створював бізнесу і навіть нічим не керував.
Він планував зробити утопічну компанію з великими зарплатами, величезними соціальними пакетами та безліччю інших переваг для своїх зіркових працівників. Це протривало недовго — скоро компанія збанкрутувала, заборгувала штату Род-Айленд 114 мільйонів доларів та звільнила всіх працівників одним стандартизованим листом
🔒 Стаття під «м’яким» пейволом; якщо вона не відкривається, можете прочитати її з анонімного режиму браузера (те ж саме стосується наступних статей під пейволом)
⏳Час на прочитання — 12 хвилин.
2. Для збереження балансу бізнес-всесвіту, ось історія успіху — інтерв’ю подкасту Decoder із Анджалі Суд, котра трансформувала відеосервіс Vimeo.
Замість того, щоб конкурувати з YouTube та будувати платформу для поширення і монетизації відео, Vimeo стало сервісом для бізнесу у світі відео (щось на кшталт бізнес-моделі Slack). Компанія має зараз 1.6 мільйонів платних підписників та планує почати публічно торгуватися наступного року.
Слухати (⏳60 хвилин)
Читати транскрипт (⏳≈45 хвилин)
3. Масштабний лонгрід від The New Yorker (43 хвилини на прочитання!) про те, як Північна Корея побудувала потужну армію хакерів, які успішно проводять кібер-операції по всьому світу, щоб заробляти гроші і отримувати урядові секрети.
Здавалося би, що Північна Корея — країна, яка в 90-их пережила масовий голод через бідність та в якій менше одного відсотка людей мають доступ до інтернету — має нульові шанси створити конкуренцію потужним системам захисту урядів чи великих компаній технологічних держав, як-то США, Японія чи Південна Корея. Але їм вдалося.
🔒 Стаття під пейволом
Ще кілька цікавих статей цього тижня:
Vox про те, чи варто людству дбати про добробут диких тварин (читати; ⏳≈18 хвилин)
Rest of World про те, як активісти у М’янмі використовують старе добре радіо, щоб транслювати новини без доступу до інтернету та при урядовій цензурі (читати; ⏳≈4 хвилини)
Bloomberg Businessweek про молодого програміста, який утримує на плаву сайти найбільших американських екстремістських сайтів (читати; ≈13 хвилин на читання; 🔒пейвол)
Стаття тижня
Стаття від Антона
Чому «Оскар» втрачає популярність
Сьогодні ввечері пройде щорічне вручення премії «Оскар» — але воно не викличе такого ажіотажу, як це було колись. The Economist розповідає про те, чому «Оскар», «Еммі», «Греммі» та інші премії масової культури втрачають свою релевантність.
Частково справа у пандемії: кіностудії відклали вихід багатьох гучних фільмів на #післякарантину, коли можна буде показати їх у кінотеатрах. Однак церемонії нагородження великих кінопремій почали втрачати популярність ще задовго до 2020 року.
Частково причиною є формат цих церемоній — навіщо дивитися довге телешоу, якщо можна почитати, що про нього пишуть у твіттері, і подивитися потім найцікавіші моменти на ютубі. Однак «Оскар» та інші премії не лише втрачають у глядачах самої церемонії, а й мають менше культурного впливу загалом.
На думку The Economist, головною причиною є зміни у популярній культурі, від якої залежить «Оскар» та інші великі премії. Сьогодні ми вибираємо що подивитися, послухати і почитати на основі алгоритмізованих рекомендацій, а не призів — а ще споживаємо значно більш різноманітний контент.
«Робити рейтинг найкращих митців було логічніше в епоху, коли люди споживали приблизно однаковий контент… Ці дні давно позаду. Сьогодні Spotify пропонує понад 70 мільйонів пісень, і ця цифра збільшується на 60 тисяч щодня. Глядачі, які колись обирали із кількох телеканалів та пари місцевих кінотеатрів, сьогодні мають доступ до сотень кабельних і стрімінгових сервісів… Аудиторії навігують у цьому культурному океані з допомогою персоналізованих рекомендацій, що робить навіть менш імовірним можливість того, що вони побачать і почують однакові речі».
Утім, нагороди все більше виконують іншу роль — не курувати культуру для широкого загалу, а відкривати «приховані скарби»; розкривати ширшій аудиторії митців, яких обійшли алгоритми. У цьому сенсі автор статті порівнює «Оскар» із книжковими преміями: у них ніколи не було монополії на визначення найбільш читаних книжок, але вони можуть привернути увагу до непомічених шедеврів.
Переможці останніх «Оскарів» гарно показують цей тренд: там усе менше блокбастерів і все більше оригінального авторського кіно. Минулого року найкращим фільмом стала південнокорейська картина «Паразити», перед тим американська біографічна драма «Зелена книга», а цього року серед фаворитів «Земля кочівників». Усі ці фільми не увійшли в топ-10 найбільш популярних картин своїх років — тренд, який ще десять років тому був незвичним.
⏳Час на прочитання оригінальної статті — 8 хвилин (🔒вона також під пейволом).
📍Читайте також наш архівний матеріал про те, як виграти «Оскар» і чому зняти хороший фільм для цього недостатньо.
Книжка тижня
Цього тижня ми уперше публікуємо гостьову рекомендацію. Її автором є давній друг нашого проекту Євгеній Шатілов — історик, координатор проекту Legio Historica і ведучий подкасту «Постгрушевський».
Він розповість про книгу «Як нагодувати диктатора» — ми стисло радили її у найпершому випуску розсилки, а зараз пропонуємо детальніший огляд.
Український переклад книги Вітольда Шабловського «Як нагодувати диктатора» я прочитав доволі давно, а історії звідти досі не йдуть з моєї голови. Польський журналіст відправився у довгу мандрівку, щоб знайти і поспілкуватись з кухарями, які годували диктаторів 20 століття — Іді Аміна, Енвера Ходжу, Саддама Хусейна, Фіделя Кастро та Пола Пота.
Назва кожного розділу — знакова страва, якою ці чоловіки і жінки частували грізних авторитарних лідерів. Книга парадоксально балансує на межі легкого чтива та складних тем про сутність влади і авторитету диктаторів. У ній повно повно веселих і, навіть, теплих історій — такі люди, як Хусейн чи Пол Пот вміли веселитись, жартувати, бути вдячними.
Все це відбувається на фоні терору і злодіянь. Кухарі, як і інші жителі Іраку, Камбоджі, Куби, Албанії та Уганди, занадто сильно залежали від мінливої вдачі диктатора. Вони мали догоджати і дивувати — Отонде Одера (готував для Іді Аміна, диктатора Уганди) мав досконало знати європейську кухню, а пан, який куховарив для першого секретаря компартії Албанії Енвера Ходжі, дуже переймався, що двоє його попередників загинули чи зникли. Щоб піти з кухні правителя Албанії живим, він досконало вивчав страви його малої батьківщини та практикувався у приготуванні з родичами одіозного комуніста.
Це справді незвичайні історії — бо вони від людей, яким вдалося «зачаклувати» найстрашніших диктаторів планети і розповісти про них із зовсім неочікуваної сторони. А ще у книзі є рецепти! «МастерШеф» відпочиває!
Маєте ідеї книжок для огляду або й хочете написати рекомендацію самі? Напишіть нам!
дякую! Особливо за книгу!