Аллах для обраних — Old York Times #12

Та інші історії з країн Азії

Всім привіт!

З вами Захар і Антон та ваша тижнева порція найкращих англомовних лонгрідів. 

Цього тижня оглядаємо статті про Китай та інші країни Азії, а також пригадуємо архівну статтю про схожість між порушенням цифрової приватності та глобальним потеплінням.

Рекомендації тижня

Рекомендації від Антона

Як непомітна пенсіонерка з китайської провінції стала іконою фемінізму? Чому малайзійці сперечаються, хто може вживати слово «Аллах»? Сьогодні рубрику рекомендацій присвятимо цікавим історіям із Китаю — та інших країн Азії.

1. Рік тому Су Мін була непомітною пенсіонеркою із китайської провінції. Зараз у неї більше мільйона підписників на кількох соціальних платформах — і вона стала «іконою фемінізму».

Минулої осені Су Мін надовго покинула свого чоловіка, доньку й онуків, щоби самостійно поїхати у дорожню подорож по Китаю. The New York Times розказує історію «тітоньки Су» — і що ця історія розповідає нам про гендерну нерівність й можливості жінок у сучасному Китаї.

Як пишуть авторки статті, «головна привабливість [Су] — не сценічні краєвиди, які вона знімає… Це інтимні одкровення, які вона до них додає, про насильство у її шлюбі, невдоволення домашніми життям і новоспечену свободу. Її прямувата, але вразлива манера поведінки зробила пані Су — колишню фабричну працівницю без університетської освіти — неочікуваною феміністською іконою, яку рідко побачиш у Китаї».

2. У Китаї біля 60-80 мільйонів християн (хоча незалежні дослідники не знають точної цифри), і їхня кількість сильно зросла за останні десятиліття. За деякими оцінками, до 2030 року Китай буде світовим лідером за кількістю християн.

При цьому Китай, звісно, є соціалістичною державою, яка офіційно дотримується державного атеїзму. Часи антирелігійності Мао позаду, але поточна китайська влада пильно регулює християнські (та й інші релігійні) громади — і намагається їх китаїзувати. The Economist пише про те, як уряд КНР намагається зробити християнство “більш китайським”.

3. Картографічний інтернет-проект OpenStreetMap наповнюється волонтерами — за моделлю, схожою до Вікіпедії. Такий формат допомагає розвитку вільних і відкритих знань, але також робить цей проект вразливим до маніпуляцій.

Rest of World пише про те, OpenStreetMap стає полем для продовження “картографічних війн”, які вже століттями є інструментом для пропаганди — на прикладі карти конфліктної прикордонної зони між Китаєм і Бутаном.

(До речі, в англійській Вікіпедії є цікава детальна стаття про картографічну пропаганду. Сподіваюся, китайський уряд не намагався її підправити.)

4. Ще одна замітка про релігію в Азії із нового випуску The Economist — про суперечку в Малайзії навколо слова «Аллах».

У малайській мові (як і в арабській) «Аллах» є загальним словом для позначення Бога, не лише Бога в ісламі. Але малайзійська влада у 1986 році обмежила публічне вживання цього слова лише мусульманами — близько 60% населення країни.

Як пише The Economist, «християни й інші релігійні меншини мали знайти інші способи згадувати Бога. Наміром було допомогти побожним мусульманам не заплутатися у немусульманських текстах».

З того часу триває довгий юридичний конфлікт. У березні суд скасував цю заборону, але уряд не збирається здаватися і подасть апеляцію. Що ця суперечка розповідає про малайзійську політику і суспільство — у статті The Economist.

5. Гонконг справився із пандемією краще, ніж більшість розвинутих країн. Але з вакцинацією там проблеми. Справа не в постачанні — а в «кризі довіри»: на фоні згортання демократичних свобод за останні кілька років гонконгці все менше довіряють своїй владі.

The Atlantic пише про причини неочікуваних проблем Гонконгу із вакцинацією — і порівнює його приклад з іншими країнами Східної Азії.

Стаття тижня

Стаття від Захара

Інформаційне забруднення: чим порушення цифрової приватності схоже на глобальне потепління

Сьогодні пригадуємо нашу статтю з архівів, яка залишається актуальною і сьогодні.

Скандали на кшталт історії з Facebook та Cambridge Analytica привернули увагу медіа до захисту персональних даних, однак більшість людей досі достеменно не знають, що воно таке — цифрова приватність. Прояснити це питання спробував журналіст The Atlantic Дерек Томпсон. Розповідаємо найцікавіше з випуску його подкасту “Crazy/Genius про те, що таке цифрова приватність, звідки вона походить — і чим її порушення схоже до зміни клімату. 

Коротка історія приватності

Порушення приватності можливе лише тоді, коли є що порушувати. Тому сам термін “цифрова приватність” (data privacy) з’явився у США лише в другій половині 19 століття. Це відбулося через появу телеграфу і телефону, а також завдяки хвилі урбанізації та поширенню фотографії. “Миттєві фото і дротові комунікації принесли технології в наш особистий простір, а швидка урбанізація фізично зблизила людей між собою”, пише Томпсон.

Однією з перших судових справ у сфер приватності був позов 1902 року в штаті Нью-Йорк. Жінка судилася з компанією, яка без її згоди використала  її фото на пакетах з борошном, не спитавши її дозволу. Хоча суд відхилив позов, цей випадок привернув увагу публіки до захисту особистих даних.

У другій половині 20 століття дебати навколо приватності змістилися з локального до національного рівня. У Штатах під час Холодної війни люди боялися прослуховувань та спостереження; однією з головних причин був наратив шпигунської загрози та "полювання на відьом" маккартизму. Популярність книги Джорджа Орвела “1984”, в якій описується антиутопічний світ диктатури та безперервного спостереження — гарний маркер тодішніх настроїв суспільства Заходу.

Епоха капіталізму спостереження

У 21 столітті уявлення про цифрову приватність сильно змістилося. Наші предки не могли б собі уявити, наскільки багато технологічні компанії знатимуть про наше життя. Якщо ще 30-40 років було практично неможливо (і неймовірно дорого) збирати великі масиви даних про дрібні аспекти поведінки, то зараз Google, Facebook чи Amazon роблять це безперестанку.

Нам здається, що ми отримуємо безкоштовні сервіси. Однак насправді ми платимо за них доступом до збирання інформації про свою поведінку. Великі дані дозволють прогнозувати майбутні кроки людини і навіть ще не сформовані уподобання — а компанії використовують цю інформацію для адаптації своїх продуктів або для реклами.

Американська дослідниця та писменниця Шошана Зубофф називає це “капіталізмом спостереження” (surveillance capitalism). Замість залізної руди капіталісти 21 століття використовують поведінку користувачів соцмереж як сировину для побудови персоналізованих алгоритмів. Як каже Зубофф, така система використовує людей і не залишає їм місця для особистого приватного простору, який потрібен здоровій особистості.

Глобальне цифрове забруднення

Попри всі нещодавні скандали, пов’язані з витоками персональних даних, більшість людей продовжує користуватися цифровими сервісами без особливих побоювань. Ми розуміємо, що порушення цифрової приватності — це погано, однак незрозуміло, чим це шкодить особисто нам. 

На думку журналістки Джулії Анґвін, спроби зрозуміти особисту шкоду від порушення інформаційної приватності хибні із самого початку. Вона порівнює приватність зі зміною клімату і має для цього власний термін — “цифрове забруднення”.

Як і з глобальним потеплінням, так і з приватністю ми не завжди можемо зрозуміти, якого саме збитку завдано конкретно нам, бо головна шкода у цьому випадку — колективна. Збитки важко присвоїти конкретній особі чи компанії. “Навіть якщо у вас буде рак, ви не зможете дізнатися, чи в цьому винна хімічна фабрика неподалік вашого дому”, — каже Джулія.

Приклад з Cambridge Analytica гарно ілюструє різницю між особистою та колективною шкодою. Використання даних Facebook для впливу на американських виборців мало негативний ефект для суспільства і для американської політичної системи. Однак якщо ви б особисто запитали конкретного виборця, на якого вплинула реклама Cambridge Analytica, то він би був переконаний, що зробив свій вибір самостійно.

Щоб боротися з проблемою, потрібно змінити перспективу. Якщо маленька групка активістів почне сортувати своє сміття, це не зупинить зміну клімату. Зупинити його можуть законодавчі заборони, причому їх мають імплементувати багато країн одночасно. Схожа ситуація з цифровою приватністю. Щоб забезпечити захист персональних даних, потрібні масштабні колективні зміни: тиск на уряди, міжнародна співпраця та договори (така собі власна версія Паризької кліматичної угоди) та максимальне поширення ідеї про захист цифрових прав.

—

На сьогодні все. До зв’язку!