📚П'ять книжок на 2026 рік
Від «Великого Гетсбі» до «Дефіляди у Москві»
Привіт! Поки Київ і загалом Україна переживає одну із найскладніших зим в сучасній історії, книжки можуть допомогти: дати перспективу, надихнути і відволікти.
У цьому випуску розсилки зібрав п’ять оглядів книжок, які публікував у своєму Телеграм-каналі за останній рік. Можливо, щось з цього буде цікаво і вам:
«Дім без господаря» Генріха Белля — класичний роман про повоєну Німеччина
«Великий Гетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда — американська класика
«Компот із патисонів» Ольги Карі — автобіографічний нонфікшн про дев’яності в Україні
«Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка — сучасна українська класика
«Вавилон. Прихована історія» Ребекки Кван — легке фентезі про складні теми
«Дім без господаря»
Початок п’ятдесятих років, невелике німецьке містечко на Рейні. Одинадцять років тому дві жінки втратили своїх юних чоловіків під час вторгнення в Україну. Зараз кожна виховує одинадцятирічного сина.
Обидві ще відносно молоді, вродливі і неодружені — одна, заможна, не може змиритися з реальністю і витає у мріях про те, як виглядало б життя якби чоловік не загинув; друга живе дуже скромно і не одружується, щоб не втратити пенсію вдови офіцера. Роман Белля розповідає про життя їхніх сімей із перспективи обох жінок, синів і друга однієї з жінок.
Є у ньому і політичні теми (переможені нацисти поступово починають піднімати голову, і вже десь ходять розмови, що, можливо, нацизм був не такий і поганий), але значно більше про суспільство і стосунки між людьми — моральність у консервативній провінції; заперечення реальності; життя дітей війни; кохання без сексу і секс без кохання. Роман написаний, скажімо так, по свіжих слідах: вийшов у 1954 році, це один із ранніх творів класика повоєнної німецької літератури.
Написано майстерно; попри складні теми, читається легко. Ще серед плюсів — вправне переключення між перспективами протагоністів (у розділах про дітей гарно змальована дитяча наявність, але й раннє дорослішання у складних умовах). Переклад з німецької віртуозний — перекладав інший класик Євген Попович.
Ловіть ілюстративну цитату:
«Інші діти мали батьків: у Гробшіка, наприклад, був високий білявий батько, а у Вебера — низенький, чорнявий. Тим, що мали батьків, у школі доводилось важче, ніж тим, що були без батьків. Такий був неписаний закон. Коли Вебер погано вчився, його карали суворіше, ніж Брілаха. Учитель був старий, сивий, він теж “втратив на війні сина”. Про хлопців, що не мали батьків, казали: “Він утратив батька на війні”. Так шепотіли на вухо інспекторам, коли учень затинався в їхній присутності, так повідомляли про новачків, заводячи їх до класу. Здавалося, ніби учень десь загубив свого батька, як гублять парасольку чи монету. Семеро хлопців у класі не мали батьків: Брілах і Вельцкам, Нігемаєр і Поске, Берендт і Мартін, та ще Гребгаке, але в того був новий батько, і таємничий закон не так його оберігав, як решту шістьох — у дії закону були свої відтінки. Під його цілковиту охорону підпадали тільки троє: Нігемаєр, Поске й Мартін, а чому саме — він поступово дізнався з власного спостереження й досвіду. У Гребгаке був новий батько, а в Брілахової та Берендтової матерів були діти не від загиблих батьків, а від інших чоловіків. Він знав, як з’являлися на світ діти. Дядько Альберт пояснив йому: від поєднання чоловіків із жінками. Брілахова і Берендтова матері поєднувалися не з своїми чоловіками, а з дядьками. А це, в свою чергу, пов’язане ще з одним, теж не дуже зрозумілим словом: “неморальне”. Але Вельцкамова мати також була неморальна, хоч і не мала дітей від Вельцкамового дядька: подальший досвід підказав Мартінові, що чоловіки й жінки можуть поєднуватися і не мати дітей, однак усяке поєднання жінки з чужим дядьком — неморальне. Дивно, що дітей, матері яких були неморальні, не так оберігали, як дітей моральних матерів, — але найгірше було тим, чиї матері мали дітей від дядьків. Прикро й незрозуміло: чого, як матері неморальні, то до дітей ставляться гірше? У хлопців, що мали батьків, усе було інакше: зрозуміле, впорядковане, ніякої тобі неморальності».
«Великий Гетсбі»
Кожен перший американський письменник мріє написати Great American Novel — роман, який ідеально передасть Сполучені Штати. «Великий Гетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда — один із канонічних прикладів.
У 2025 році «Гетсбі» виповнилося 100 років, тож я подумав, що це гарний привід заповнити лакуну і нарешті прочитати його.
Маю три спостереження:
Як кажуть американці, це дуже teachable роман; у ньому багато тем, які можна розбирати і аналізувати. Для мене дві головні теми — це нездорова, всепоглинаюча одержимість однією ідеєю + те, що гроші не куплять щастя (трюїзм, але нам деколи нам не зашкодить нагадування).
Читав у оригіналі англійською і, зізнаюся, подекуди це було складно через багату лексику. Але зрештою радію, що зробив це: у Фіцджеральда майстерний стиль, зокрема дотепний легкий гумор, який не завжди гарно передається в перекладі.
Сам роман цікавий, але для мене ще цікавіша історія, як він став популярним. Хоча Фіцджеральд був дуже успішним письменником на початку своєї кар’єри, конкретно «Великий Гетсбі» був провальним за мірками попередніх успіхів автора, і після нього кар’єра Фіцджеральда пішла на спад. «Гетсбі» визнали одним з головних американських романів 20 століття вже після смерті автора і через ~20 років після публікації — у першу чергу завдяки бюрократичному рішенню надрукувати 150+ тисяч примірників для американських солдатів, які воювали у Другій світовій війні. Хороша притча про природу популярності.
Бонусне спостереження — після прочитання роману подивився фільм 2013 року з Леонардо Ді Капріо в ролі Гетсбі. Оціню його десь на 8 з 10: фінал спрощений і не передає витонченості оригінального сюжету, але загалом якісне кіно, яке гарно відображає роман.
«Компот із патисонів»
Перша подія в історії України, про яку в мене є чіткі власні спогади — це Помаранчева революція. Дев’яності я вже не застав, тому було дуже цікаво почитати цю збірку есеїв Ольги Карі про дитинство і дорослішання в Чернігові в останні роки совка і після його розвалу.
Cоціальна історія пострадянського періоду тут гарно переплітається з особистим досвідом авторки. Дефіцит і бідність, перебудова соціальних зв’язків та ієрархій після розпаду СРСР, арелігійність, «каральна гастрономія» совкових садочків, мода і бізнес дев’яностих…
Хоча життя в Україні зразка 2025 року теж не свято, ця книга гарно нагадує, що життя в дев’яностих було багато в чому навіть складнішим — і що ми подолали величезний шлях за ці тридцять років.
Кілька рандомних спостережень із книжки:
Попри загальну бідність, деякі традиції були непорушними. «Навіть у дуже скрутні роки домашній Новий рік примудрялися святкувати так, наче довколишній світ не зазнав жодних змін, хоча це вартувало неабияких зусиль. Місяцями економили на всьому, заощаджували кожну копійку, відкладали гроші, добували продукти, морозили, консервували, закривали в буфеті на ключ — але до Нового року вчиняли справжню учту!»
Інтимна гігієна для жінок в СРСР була розвинута жахливо, але поява вільного ринку в дев’яностих це поступово виправила
«Дефіляда в Москві»
7 листопада 1941 року. У захопленій Москві переможні війська проводять тріумфальний парад. Першим марширує Вермахт, одразу за ними — українська армія на чолі з президентом України Степаном Бандерою і начальником генерального штабу Українського війська Романом Шухевичем…
Я люблю альтернативну історію, а «Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка — класика жанру в новітній українській літературі. Тому красиве перевидання від Видавництва Старого Лева — хороший привід перечитати її.
З одного боку це такий собі ескапізм, де Україна — потужна імперія, яка перемогла спочатку в українсько-російській війні, а потім в українсько-німецькій. Росія при цьому держава-васал на кшталт Білорусі в нашому світі.
Але це не ура-патріотизм, а майстерно написана книжка з доброю дозою тонкого гумору й самоіронії. І у 2024 році здається особливо проникливою враховуючи, що Кожелянко писав її у дев’яностих.
«Вавилон. Прихована історія»
Легке читання для відпустки — фентезі / альтернативна історія на 600 сторінок від Ребекки Кван.
Дія відбувається в 1830-их роках у Оксфорді — в імперії, яка виглядає дуже схожою до історичної Британії, але трохи розвинутіша і потужніша завдяки магічній властивості срібла. Срібні злитки роблять мости міцнішими, поїзди швидшими, а гармати більш точними. І це все спирається на майстерність перекладачів.
Головний герой — китаєць за походженням, якого в дитинстві привезли у Британію і який вчиться у престижному інституті перекладу в Оксфорді. У якийсь момент він дізнається про те, що Британія задумала опіумну війну проти Китаю, і має зробити вибір — продовжувати вести сите життя британської еліти у своїй вежі зі слонової кістки чи спробувати кинути виклик імперії.
Це антиколоніальний роман. Одна з головних тем — у тому, наскільки поневолені народи можуть і повинні відповідати насильством у відповідь на насильство. Окремо про роль колоніальних еліт, які можуть забезпечити собі комфортне заможне життя — якщо стануть на службу метрополії. (Аналогія в нашій історії — це умовні Розумовські чи Безбородьки).
З недоліків — трохи затягнуто і забагато прямолінійного моралізаторства про нерівність і колоніалізм.
Але легко читається і задум дуже цікавий — ідеальна комбінація усього, що мене цікавить:
історія 19-го століття, тема колоніалізму;
альтернативна історія;
трохи фентезі, але не занадто багато;
тема мов і перекладу.
Як бонус — сподобається тим, хто колись зачитувався «Гаррі Поттером»: найкращу частину «Вавилону» теж можна описати як «група друзів відкриває для себе магію в престижній британській школі, відокремленій від навколишнього світу».
дякую! взяла собі в to read :)