Зворотна сторона прогресу — Old York Times #27
Привіт!
Якщо у цього випуску розсилки є загальна тема, то це growing pains людства — зворотна сторона наукового і технологічного прогресу. Звучить мінорно, але тут є і привід для оптимізму: цих проблем не було би без неймовірних досягнень, яких ми досягли за останні десятиліття.
Якщо конкретніше, то ми підготували для вас:
Рекомендації тижня: чому Netflix заходить у сферу відеоігор, проблеми з дорослим контентом в OnlyFans, історія про стеження авторитарних режимів за журналістами й активістами.
Стаття тижня: у партнерстві з онлайн-кінотеатром Docuspace розповідаємо про те, як працює ринок торгівлі органами: звідки він походить? скільки коштує придбати нирку? чому цього не можна зробити легально, якщо ви не з Ірану?
Рекомендації тижня
Рекомендації від Захара
1. За останні кілька років OnlyFans, платформа шерингу ексклюзивного контенту, виросла із невеликого сервісу до справжнього гіганта. Минулого року компанія обробила платежів на 2,3 мільярда доларів, а її вартість зараз оцінюється у понад мільярд.
Хоч OnlyFans себе так чітко не позиціонує, платформа найбільш відома завдяки еротичному і порно-контенту. Компанія вже встигла перевернути з ніг на голову індустрію дорослих розваг і дала можливість багатьом моделям заробляти по-справжньому великі гроші без посередників.
Але зі швидким ростом є багато проблем. BBC зробила велике розслідування про OnlyFans; авторка статті поговорила із десятками моделей, які отримували погрози вбивства та зґвалтування, їхні акаунти викрадали та вимагали викуп, через глюки платформи на сторінках випадково публікувалися чужі інтимні фото.
Якщо є змога, прочитайте статтю повністю. У ній багато цікавих деталей про те, як інфраструктура та правила платформи впливають на поведінку людей. Наприклад, в OnlyFans є політика повернення коштів за активну підписку, якщо модель заблокувала юзера. Це заохочує деяких підписників писати моделям образи і погрози у кінці місяця, щоб їх заблокували і повернули гроші.
~12 хвилин на прочитання
2. Тиждень тому The Guardian та ще півтора десятка медіавидань опублікували велике розслідування «Проект Пегасус», яке викрило широке стеження за політиками, журналістами й активістами з боку урядів принаймні десяти країн.
Авторитарні режими у країнах на кшталт Марокко, Росії та ОАЕ використовують програму «Пегасус» ізраїльської компанії NSO для того, щоб непомітно стежити за цікавими їм людьми. NSO є світовим лідером у галузі стеження та продає свій софт різним урядовим агенціям для боротьби зі злочинцями та терористами. Однак, як з’ясували журналісти, «Пегасус» також активно використовується у більш зловісних цілях.
Це одне із найгучніших розслідувань про урядові стеження із часів Сноудена. Найбільше мене лякає те, наскільки ефективними можуть бути такі технології в руках приватних компаній. Чим більш децентралізованими стають можливості стеження, тим важче буде їх контролювати та тримати підзвітними.
Рекомендую почитати першочергове розслідування The Guardian, а також їхній лонгрід про те, як NSO стала світовим лідером у цій нішевій сфері.
~8 і 10 хвилин на прочитання
3. Netflix заходить на ринок відеоігор. Відтепер компанія буде пропонувати підписникам можливість не лише дивитися серіали та фільми, а й грати ігри (можливо за мотивами своїх відомих тайтлів власного виробництва).
Чому це цікаво? Бо, за словами Пітера Кафки для Recode, раніше Netflix дотримувався стратегії фокусування на своєму основному продукті і не «відволікався» на спроби зайти у інші індустрії.
Для порівняння, такі компанії як Apple та Amazon мають десятки і сотні горизонталей і значно частіше заходять у нові індустрії. Наприклад, створили своїх конкурентів Netflix — Apple TV+ та Amazon Prime Video.
~5 хвилин на прочитання
Також читайте нашу архівну статтю про унікальну корпоративну культуру Netflix
Ще кілька цікавих статей цього тижня:
The Conversation про «нову форму пропаганди», яка «зробила пропагандистами усіх нас» (читати; ⏳ ≈5 хвилин)
Vox про те, чому атлети-олімпійці заробляють так мало грошей (читати; ⏳ ≈13 хвилин)
Есе письменниці Роксан Ґей для The New York Times про те, що соцмережі перетворилися із майданчика для цікавих людей та ідей у щось значно менш приємне й корисне (читати; ⏳ ≈4 хвилини, 🔒 пейвол)
Стаття тижня
Стаття від Антона
За скільки можна придбати нирку — і чому її не можна купити легально? Відповідаємо на основні питання про торгівлю органами
Чому торгівля органами нелегальна у всіх країнах світу, крім однієї? Що штовхає людей на те, щоб купити — чи продати — нирку? Звідки загалом походить «червоний ринок» та що із ним робити?
Разом із онлайн-кінотеатром Docuspace, де протягом тижня можна переглянути документальний фільм «Історії про торгівлю органами», відповідаємо на п’ять основних питань про цю сферу.
Це партнерський матеріал: він підготовлений авторами Old York Times за всіма стандартами нашої розсилки, але публікується у партнерстві із онлайн-кінотеатром документального кіно Docuspace.
1. Звідки походить торгівля органами?
20 століття принесло із собою багато безпрецедентних наукових досягнень. Одне із них — людство навчилося успішно пересаджувати органи.
У 1954 році американський хірург Джозеф Маррі уперше здійснив успішну трансплантацію нирки. У 2018 році було здійснено орієнтовно 146 тисяч пересадок органів, із них дві третини — саме нирки (на другому місці із великим відривом печінка, також пересаджують серце, легені та підшлункову залозу). Із ~95 тисяч ниркових трансплантацій біля третини відбулися завдяки живим донорам.
Але є проблема — попит на органи вищий за пропозицію. Іншими словами, людей, яким потрібна нова нирка чи печінка, більше, ніж померлих донорів та живих людей, готових альтруїстично пожертвувати свій орган родичам чи й незнайомим людям.
Це створює великий потенціал для нелегальної торгівлі органами. Як пише дослідник Асіф Ефрат:
«Кількість комерційних трансплантацій… оцінюється у приблизно 10 тисяч щорічно по всьому світу, тобто приблизно 10 відсотків усіх пересадок. У більшості випадків йдеться про нирку, продану живою людиною — нелегально».
2. Чи можна десь легально купити нирку?
Загальна відповідь — ні, якщо у вас немає іранського громадянства. Торгівля органами заборонена практично по всьому світу.
Єдина країна, де такий ринок існує легально — Іран. Угоди там відбуваються через підтримуваний урядом фонд, а вартість органу зафіксована на рівні $4,600. Скористатися цим можуть лише громадяни країни. Хоча чорний ринок існує і там: наприклад, системою підпільно користуються заможні саудити, а деякі операції проводять нелегально, щоби пришвидшити процес.
У розвинутих країнах продаж органів заборонений; Всесвітня організація охорони здоров’я виступає проти цієї практики. Тому торгівля органами відбувається нелегально. Вона часто має форму «трансплантаційного туризму»: люди із багатих країн на кшталт США, Японії чи Саудівської Аравії приїжджають до бідних країн, де більше потенційних донорів. Мотивація для продажу органу зазвичай фінансова; найчастіше потреба сплатити борги.
Ця практика стала особливо популярною в Індії у 1980-их роках, коли країна ніяк не регулювала продаж органів (у 1994 році його заборонили, хоча це не викоренило торгівлю). Іншими «хабами» комерційної трансплантації, є Пакистан, Філіппіни, Єгипет та Китай; також вони проводяться у Туреччині, Косово й інших країнах.
Вартість покупки органа вимірюється десятками або й сотнями тисяч доларів. Наприклад, одне джерело оцінює вартість нирки у діапазоні від $100,000 до $200,000 — але це залежить від країни. Зачасту самі донори органів у бідних країнах отримують лише невелику частину із цих грошей, а більшість іде посередникам.
3. Чому просто не легалізувати торгівлю органами?
Очевидне питання, яке спадає на думку: якщо є багато людей, готових заплатити величезні гроші за нову нирку або печінку, і не менше людей, потенційно готових продати свою — чому б не звести їх між собою легально?
Щодо цього точиться напружена дискусія, але загальний консенсус у тому, що така практика експлуатувала б найбідніших людей, підштовхуючи їх до продажу органів як чи не єдиного способу вирішити свої фінансові проблеми. Особливо, якщо врахувати, що у бідних країнах система була б далека від ефективності, і вразливі групи людей страждали б від таких самих проблем, як на нелегальному ринку (детальніше про них нижче) — але жертв стало би більше.
За словами двох дослідників, які виступають проти легалізації торгівлі органами:
«…покупка та продаж людських органів і тканин ніколи не можуть бути етичними, бо вони завжди шкодитимуть найслабшим… На нашу думку, систему неможливо адекватно відрегулювати так, щоби вона запобігала експлуатації бідних…».
Інший дослідник додає:
«Наївно припускати, що регульовані ринки будуть гарно регульованими ринками. Якщо США легалізують ринок нирок, чи не послідують за ними інші країни, зокрема ті, де відбувається активна нелегальна торгівля? Виглядає, що ці країни, зокрема Бразилія, Індія, Пакистан та Філіппіни мають високий рівень корупції, а отже неефективну регуляторну інфраструктуру».
4. Чому торгівля органами настільки проблемна?
Те, що деякі люди змушені продавати нирку, аби звести кінці з кінцями, є проблемою саме по собі. Стан сучасної медицини дозволяє вести повноцінне життя лише із однією ниркою — однак часто донори у бідних країнах не отримують достатньо медичної уваги і допомоги для цього. У підсумку їм потрібно витрачати додаткові гроші на медичну підтримку, їхня працездатність знижується, що може ще далі загнати їх у боргову яму.
Ще більшою проблемою є насильницьке вилучення органів для продажу. Воно найчастіше відбувається у зонах збройних конфліктів — наприклад, за останні роки одним із центрів став Близький Схід. Також сумнозвісною є ситуація в Китаї, який звинувачують у вилученні органів у політичних в’язнів без їхньої на це згоди.
Пандемія ковіду поглибила проблему. На фоні локдаунів та пов’язаної із ними економічної кризи мільйони людей залишилися без роботи і засобів для життя. Особливо від пандемії та пов’язаного сплеску насильства постраждали біженці, які й до того були найбільш вразливою групою.
5. Як тоді боротися із цією проблемою?
Частково боротися із «червоним ринком» потрібно так само, як із іншою незаконною діяльністю — посилювати контроль, зокрема у найбільш вразливих країнах; покращувати стан життя найменш захищених груп на кшталт біженців; ефективніше виловлювати нелегальні майданчики для купівлі-продажу у соцмережах тощо.
Однак, мабуть, найбільш ефективним способом боротьби є збільшити «постачання» легальних органів — як від померлих людей, так і від живих донорів. Для першого можна використовувати модель “opt-out” замість “opt-in”. При ній замість потреби отримати згоду на пожертву органу після смерті, усі померлі люди дефолтно вважаються можливими донорами, але можуть відмовитися від цього. Деякі країни уже використовують цю практику.
Також потрібно просто покращувати логістику. Автори недавнього дослідження пишуть, що у США щорічно близько 5 тисяч пацієнтів помирають, чекаючи на пересадку нирки, і в той же час біля 3,5 тисяч заготовлених нирок не використовуються. (Їхня стаття показує, що введення нових авіамаршрутів допомагає зменшити марнотратство).
Крім того, уряди можуть спростити життя добровільним неоплачуваним донорам: наприклад, покривати усі витрати на відпустку та медичне обслуговування, а також створювати додаткову нефінансову мотивацію, як-то підвищення їхнього статусу в суспільстві.
І, звісно, можемо сподіватися, що у довгостроковій перспективі проблему вирішать подальші наукові досягнення на кшталт повноцінних штучних нирок — і завдяки ним практика пересадки органів із висоти історії виглядатиме лише коротким етапом у науковій еволюції.
У цій статті ми розповіли про загальні тренди та цифри. Однак не висвітлили історії конкретних людей, які були змушені продати свою нирку, щоби звести кінці з кінцями — чи людей, котрі роками чекають на пересадку, і зважуються на нелегальну покупку. Їх ви можете побачити у канадському документальному фільмі «Історії про торгівлю органами».
Цей фільм можна безкоштовно подивитися до 2 серпня в онлайн-кінотеатрі Docuspace. Також до 2 серпня там можна переглянути фільм «Жінка в полоні» про європейку, яка провела десять років у домашньому рабстві.