🇺🇸Мистецтво політичної влади в (майже) демократичній країні: шість уроків від Ліндона Джонсона
Огляд легендарної серії “The Years of Lyndon Johnson” Роберта Каро
Ліндон Джонсон — один із найвидатніших американських президентів XX століття. Його спадщину затьмарила війна у В’єтнамі, але у внутрішній політиці він досяг більше, ніж майже будь-хто з попередників і наступників.
Як пише Роберт Каро, Джонсон став «президентом, котрий записав милосердя і справедливість у книги законів, за якими жила Америка», бо запустив масштабні реформи, які зменшили бідність і расову нерівність. За словами Каро, «Авраам Лінкольн зняв ланцюги із темношкірих американців, але саме Ліндон Джонсон завів їх у кабінки для голосування; закрив за ними священну завісу демократії; помістив їхні руки на важелі, якими керувалася їхня власна доля; зробив їх, нарешті і назавжди, справжньою частиною американського політичного життя».
Сам Роберт Каро — також легендарна фігура. Він присвятив більшість життя вивченню біографії Джонсона та його епохи. Серія “The Years of Lyndon Johnson” Каро — це одні з найкращих нонфікшн-книг сучасності і точно найкращий нонфікшн, який я коли-небудь читав.
Перша книжка Каро про Джонсона вийшла у 1982 році, а п’ята і остання ще в роботі. Читачі моляться за здоров’я 89-річного Каро не менше, ніж фанати «Гри престолів» за Джорджа Мартіна.
Праці Каро — це не лише біографія однієї людини. Життєпис Джонсона тут є бекґраундом для опису ширших історичних процесів, а також того, як здобувається й утримується політична влада. Каро глибоко дослідив і майстерно описав, як хлопець із збанкрутілої сім’ї із глухої техаської провінції став могутнім президентом наддержави.
Як Джонсону це вдалося? З трьох тисяч сторінок книг Каро я виділив шість порад, як здобувати політичну владу у (майже) демократичній країні, якою була Америка середини XX століття.
1. Треба мати неймовірну енергію і повністю віддатися меті
Принцип Джонсона, як його описує Каро — «якщо ти робиш усе, абсолютно все, ти переможеш». Джонсон не шкодував себе, коли бачив мету — він працював по 20 годин на день і зовсім забував про своє здоров’я.
Наприклад, коли Джонсон був лідером Сенату, він працював настільки багато, що довів себе до фізичного колапсу і пережив інфаркт — але вижив.
Не шкодував він й інших людей — був харизматичним, але максимально токсичним босом, який витискав із своїх підлеглих максимум можливого.
2. Треба культивувати правильних людей
Загалом вміти знаходити спільну мову з людьми — це типовий навик для політика. Джонсон мав чудову пам’ять на обличчя і легко налагоджував контакт з простими виборцями.
Але також у Джонсона був також унікальний талант знаходити впливових людей, які могли допомогти його кар’єрі, і завойовувати їхню прихильність.
Каро називає Джонсона «професійним сином» — він умів викликати батьківські відчуття у впливових старших чоловіків. (Мабуть, це все могло б стосуватися й жінок, якби відбувалося в іншу епоху, але в Америці середини минулого століття політичну владу мали лише чоловіки).
У випадку Джонсона три ментори зіграли найбільшу роль:
президент Франклін Рузвельт;
спікер Палати представників Сем Рейберн;
неформальний лідер Сенату Річард Рассел.
Корисна порада від Каро/Джонсона:
«Старші чоловіки хочуть відчувати, що досвід, який прийшов з їхніми роками, є цінним, що їхні поради цінні, що вони володіють мудрістю, яку можна отримати лише з досвідом — мудрістю, яка могла б бути корисною для молодих чоловіків, якби тільки вони попросили про це».
3. Треба вміти читати людей — і організації
За словами Каро, у Джонсона було унікальне вміння аналізувати людей і бачити, що його співрозмовник справді, не лише на словах, хотів і боявся.
Що також важливо, Джонсон із юності вмів трансформувати цілі організації — починаючи із провінційної студентської політики й завершуючи Сенатом США.
У Джонсона було «вміння подивитися на організацію, яка не мала або майже не мала політичної влади, побачити в ній політичні потенціали, яких ніхто ніколи не бачив, отримати посаду в організації, а потім перетворити організацію на політичну силу так, щоб посада, яку він обіймав, і він сам, як її носій, стали впливовими».
4. Треба вміти збирати гроші — і правильно розподіляти їх
Однією з переваг Джонсона була близькість до техаських нафтових магнатів, які фінансували його політичну активність.
Що важливо, Джонсон вмів залучати гроші не лише на власні передвиборчі кампанії (що, звичайно, також потрібно), а й на кампанії своїх колег. А хто розподіляє гроші, має значно більше влади.
Каро детально описує, як Джонсон ще молодим рядовим конгресменом значно збільшив свій вплив коли на виборах 1940 року завдяки своїм зв’язкам опинився на чолі комітету, який розподіляв фінансування на передвиборчі кампанії демократів.
5. Не треба мати занадто міцні ідеологічні погляди
Коли це було можливо, Джонсон уникав чітких ідеологічних позицій, а також регулярно змінював свої позиції з ключових питань.
Як пише Каро, «ліберали думали, що він ліберал, а консерватори думали, що він консерватор». Наприклад, за часи перебування в Сенаті Джонсон переконав сенаторів із Півдня, які були на сторожі расової сегрегації, що він свій; а коли став президентом, то успішно допоміг зруйнувати расову сегрегацію.
Важливий момент — змінювати позиції не означає завжди брехати про те, що в тебе справді на думці. Корисний навик для політика, який був у Джонсона — уміти переконати себе самого у правдивості позиції, яку доводиться зайняти.
6. Якщо всього іншого недостатньо, треба вкрасти вибори
У процесі роботи над біографією Джонсона Роберт Каро довів, що той незаконно виграв вибори до Сенату у 1948 році, які запустили його загальнонаціональну кар’єру. У праймеріз демократів він обігнав свого опонента на 87 голосів — за словами Каро, завдяки масовому вкиду «голосів від мертвих, кульгавих, зниклих і тих, хто взагалі не знав, що вибори відбуваються».
Дякую. Вельми цікавий та пізнавальний текст. Особливо шостий пункт)