Чому корейського мистецтва навколо так багато — Old York Times #35
А ще: занепад локальних газет у США; чому новозеландське місто розірвало контракт із офіційним чарівником
Привіт!
Минулі кілька тижнів ми були трохи зайняті — Антон організовував всеукраїнську Вікіконференцію, а Захар планував наступні 10 років у медіабізнесі на конференції у Бельгії.
Минулорічна стаття Wired передбачала, що після ковіду конференції стануть коротшими і більш ефективними, поєднуючи зустрічі наживо та віртуальні елементи. Виглядає, що так і стається: ми повернулися до офлайн-зустрічей, але запозичуємо найкраще із віртуального формату.
Але повертаючись до основних історій цього тижня — ми підготували для вас чотири, із географією від США і Кореї до Руанди та Нової Зеландії.
Тож сьогодні в розсилці:
Американський інвестиційний фонд, який спустошує локальні газети
У чому феномен корейської культурної хвилі
Чому руандійські бари продають молоко замість пива
Чому новозеландське місто розірвало контракт із офіційним чарівником
Дві з цих історій раніше з’являлися у нашому Телеграм-каналі. Підписуйтеся на нього, якщо хотіли б отримувати наші статті регулярніше.
Американський інвестиційний фонд, який спустошує локальні газети
Антон, ~675 слів
У минулому столітті локальні газети у США були дуже прибутковим бізнесом. Вони мали монополію на рекламу: поза ними існувало небагато способів прорекламувати щось жителям вашого містечка. Як казав медіамагнат Руперт Мердок, газети приносили «ріки золота».
Балтиморська газета The Baltimore Sun в якийсь момент мала понад 400 журналістів і вісім закордонних бюро, від Лондона до Токіо. Chicago Tribune була однією із найвпливовіших газет Америки; спеціально для неї був побудований 36-поверховий неоготичний хмарочос — досі важлива архітектурна пам’ятка Чикаго.
Утім, на початку 21 століття ріки золота почали засихати. Як це часто буває, у всьому винен інтернет: сайти оголошень, а потім Google та Facebook підірвали бізнес-модель місцевих газет, бо створили значно ефективніші інструменти для локальної реклами. Кілька великих газет на кшталт New York Times і Wall Street Journal успішно перебудувалися на підписну модель монетизації, але більшості місцевих видань пощастило менше.
Але, окрім структурних змін на ринку реклами, є ще одна сила, яка спустошує американські локальні газети — і про яку ви, скоріш за все, ніколи не чули. Це нью-йоркський гедж-фонд Alden Global Capital. Про нього пише Маккей Коппінс для The Atlantic.
Кілька місяців тому Alden Global Capital придбали медіакомпанію Tribune Publishing, яка володіє багатьма виданнями по всій країні. Після цієї угоди Alden контролює понад 200 газет, включно із The Baltimore Sun і Chicago Tribune, та є другим за величиною власником газет в Америці.
Як розповідає Коппінс, працівники газет, які входять до Tribune Publishing, дуже боялися цієї угоди і (неуспішно) намагалися їй завадити. Чому? Бо в Alden скуповують газети не із любові до журналістики, а як спосіб заробити грошей у короткотерміновій перспективі.
Ідея в тому, що хоча локальні газети переживають не найкращий час, із них все одно можна витиснути прибуток, якщо не хвилюватися про їхній довгостроковий розвиток.
Скажімо, можна погіршити якість продукту, скоротивши кількість журналістів і замінивши фултайм-дизайнерів на фрілансерів із Філіппін. Підписники, багато з яких платять за газету за звичкою вже не одне десятиліття, помітять зміни далеко не одразу.
Деякі газети із багатою історією мають власні будівлі — їх можна продати і переселити редакцію в орендовану кімнату. «Модель проста: скоротити персонал, продати нерухомість, підвищити ціни на підписку та витиснути якомога більше грошей», пише Коппінс.
Фігури двох засновників Alden Global Capital в описі Коппінса характерні: літній лібертаріанець і прихильник Трампа Рендал Сміт, який ніколи не любив медіа-істеблішмент, і його молодший протеже Хіт Фрімен — типовий «братан» із Вол-Стріт. Сміт загалом не спілкується зі ЗМІ останні кілька десятиліть, а Фрімен не вважає агресивне скорочення витрат чимось поганим і навпаки хвалиться ним.
Нічого незаконного (чи навіть неетичного у системі вільного ринку) Фрімен і його компанія не роблять. Але тут очевидно, що стимули інвестиційного фонду (заробити грошей якомога швидше, щоб принести прибуток інвесторам) вступають в конфлікт із стимулами якісної журналістики.
Що із цим робити? Рішення, приклад якого описує Коппінс, доволі точкове — на заміну «злим капіталістам» знайти «доброго мільярдера», який інвестуватиме у місцеві газети не для щоквартальних прибутків, а з більш безкорисливих міркувань. Він одно намагатиметься зробити їх прибутковими, але в довгостроковій перспективі і без шкоди для якості.
Наприклад, у випадку із загальноціональною The Washington Post це спрацювало — біля десятка років тому її купив мільярдер Джефф Безос; під його керівництвом вона перетворилася на успішне і прибуткове видання. Коппінс же розповідає про приклад Стюарта Байнума.
Байнум — це готельний магнат та філантроп. Раніше цього року він намагався сам купити The Baltimore Sun, а потім і всю компанію Tribune Publishing, але неуспішно. Тож зараз він планує запустити The Baltimore Banner — некомерційне онлайн-видання, яке почне роботу із солідним бюджетом у $15 доларів щорічно. Байнум сподівається зробити його незбитковим протягом п’яти років.
Стаття Коппінса залишає відкритою глобальніші питання — що будуть робити локальні газети в маленьких містечках, на яких не знайдеться своїх добродушних мільярдерів? Дослідження показують, що націоналізація новин і занепад локальних видань негативно впливає на політичну атмосферу в країні. Точкові рішення існують — але як вирішити проблему комплексно (якщо це взагалі можливо), ніхто ще не придумав.
Читати повну статтю (~30 хвилин, 🔒)
У чому феномен корейської культурної хвилі
Захар, ~285 слів
Минулі кілька днів для мене були тижнем Кореї. Я прослухав лекцію про ранню творчість BTS, був у трушному корейському ресторані, а ще якимось чином вже дізнався весь сюжет «Гри в кальмара», хоча ще навіть не почав її дивитися.
Схожі тижні все частіше трапляються для людей по всьому світу. K-pop став глобальним феноменом з сотнями мільйонів фанатів, BTS можна сміливо називати найпопулярнішою музичною групою у світі, а корейські фільми та серіали (як от «Гра в кальмара» чи позаминулорічні «Паразити») отримують всесвітню популярність.
Як пише Foreign Affairs, успіхи корейської культурної експансії полягають не так у натхненні наполегливих митців, як у багаторічній програмі корейського уряду. Він ще з кінця 90-их років активно інвестує в культурний експорт. У рамках програми «Корейська хвиля», або «Халлю», яку розпочав президент Кім Де Чжун, держава збільшила фінансування культури у кілька разів. Усі наступні лідери продовжували цю програму та збільшували інвестиції.
Це принесло свої плоди. У 2019 році Південна Корея експортувала свою поп-культуру на $12.3 мільярди — у 65 разів більше порівняно з 1998-им. Туризм також стрімко виріс. Як пише Foreign Affairs, в 2017 році близько 7% від усіх туристів приїхали в країну, бо були зацікавлені гуртом BTS.
Зараз головне питання для уряду — як Південна Корея буде капіталізувати свій вплив на міжнародній арені. Наприклад, вона може приділити більше ресурсів культурному експорту у Північну Корею, щоб допомогти реалізувати свої плани із реінтеграції півострову — за прикладом американської культури, яка проникала за залізну завісу СРСР в Європі.
Південна Корея також може збільшити свою фінансову допомогу іншим країнам: зараз вона суттєво відстає від США, Японії та більшості європейських країн за відсотком ВВП, який йде на міжнародну допомогу.
Читати повну статтю (~9 хвилин, 🔒)
Читайте також: «В’язні географії: Корейський півострів»
Чому руандійські бари продають молоко замість пива
Антон, ~250 слів
У руандійських барах молоко продають на розлив — так, як у нас пиво. «У Руанді молоко є бажаним напоєм, а молочні бари є улюбленим місцем насолодитися ним, поєднуючи задоволення від напою із дружньою атмосферою», пише New York Times. У столиці країни Кігалі — сотні таких молочних барів.
Молоко давно грає важливу роль у житті руандійців. Як пише BBC, у сільських районах корови історично є символом багатства та соціального статусу. Починаючи з 15 століття до середини минулого корови деколи відігравали роль валюти: ними багатші сім'ї розплачувалися ними за роботу прислуги.
Високий статус корів проявляється навіть у окремих аспектах культури, як-то іменах людей (наприклад, ім’я Munganyinka означає «цінна як корова») і традиційних танцях.
Історично продавати молоко вважалося табу, бо воно було занадто цінним та обмеженим ресурсом. Це змінилося на початку 20 століття, коли Руанду колонізувала Німецька імперія. Утім, все одно ще багато десятиліть потому молоко було обмеженим ресурсом — у 1960-их роках в середньому руандійці споживали 12 літрів на рік. Ситуація поступово покращувалася, але стала значно гіршою після страшного геноциду 1994 року.
Із кінця 1990-их років, коли Руанда почала відновлюватися після геноциду і почалася стрімка урбанізація, поступово розвинулася індустрія молочних барів. Жителі міст уже не мають простору утримувати корів, як в селах, але й хочуть мати альтернативу пастеризованому молоку із супермаркета.
Молочні бари (передбачувано) постраждали від пандемії, пише New York Times. Індустрія також страждає від недавніх проблем із погодою та конкуренції із великими мережами супермаркетів. Однак із зростанням темпів вакцинації молочні бари повертаються — і залишаються важливими для жителів руандійських міст.
Читати більше і порозглядати фото: New York Times (~6 хвилин, 🔒 пейвол) • BBC (~8 хвилин)
Чому новозеландське місто розірвало контракт із офіційним чарівником
Антон, ~200 слів
У Британії є королівська родина, а в Новій Зеландії — офіційний оплачуваний чарівник. Точніше, був донедавна.
Магу та коміку Іену Ченнелу 88 років, він емігрував із Англії до Нової Зеландії у 1970-их роках. Незабаром він почав привертати до себе увагу своїми «магічними» актами на кшталт обрядів викликання дощу. Ранні спроби влади заборонити його перформанси не дали результату. Навпаки — Ченнел здобув популярність як культурний феномен і почав привертати туристів.
Тому у 1998 році локальна влада міста Крайстерч підписала з Ченнелом контракт про «виконання актів чаклунства та інших магічних послуг — як частина промоційної роботи для Крайстчерча». Тож понад два десятиліття він офіційно працював на місто Крайстчерч — і отримував річну зарплату у 16,000 новозеландських доларів (~11,000 доларів США).
Утім, останнім часом Ченнел став об’єктом критики через образливі коментарі у бік жінок — і загалом трохи втратив свою культурну релевантність. У 2021 році міська влада вирішила завершити співпрацю із ним після того, як була прийнята нова стратегія розвитку туризму та промоції міста; вона має відображати різноманіття Крайстчерча.
Ченнел передбачувано незадоволений цим рішенням, але каже, що продовжить регулярно з’являтися у міському мистецькому центрі — і навіть не прокляне цих «нудних старих бюрократів», які не продовжили його контракт.
Джерела і читати більше: The Guardian (~4 хвилини) • BBC (~3 хвилини) • Вікіпедія