Як Україна перемогла зимову «електричну війну» — Old York Times #61
І чому багато міжнародних компаній досі не покинули Росію
Привіт! Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про Україну та світ.
У цьому випуску розсилки:
Як Україна перемогла зимову «електричну війну»
Три уроки російсько-української війни: аналіз Філліпса О’Браєна
Чому багато міжнародних компаній досі не покинули Росію
Бонус: як використовувати ChatGPT у роботі зі студентами.
Пам’ятаєте похмурі прогнози кінця осені-початку зими про колапс української енергосистеми і евакуацію з великих міст? Можна підсумувати, що вони не збулися.
Російські терористичні атаки на українську цивільну інфраструктуру принесли багато шкоди і страждань — від загибелі понад сотні енергетиків до мільярдних матеріальних збитків — але світло і тепло у тилових регіонах зараз є, і росіяни очевидно не досягли своїх цілей. The Economist пише про те, як Україна перемогла цю фазу війни.
Як ми всі відчули на собі, найскладнішим періодом була друга половина листопада минулого року:
«Коли 23-го [листопада] інфраструктуру столиці вразило 67 ракет, система почала автоматично вимикатися, щоб захистити себе. Кілька годин Київ був повністю знеструмлений, розповідає Сергій Коваленко, гендиректор провайдера електроенергії Yasno. Не було зрозуміло, коли система відновиться… Ходили розмови про те, що місту доведеться злити воду з тепломережі через побоювання, що труби промерзнуть і потріскаються».
Чому найгірші прогнози не збулися? Із статті можемо виділити два основні фактори:
1. Героїзм і винахідливість українських енергетиків.
«По всій Україні бригади енергетиків виїжджали на роботу в бронежилетах і касках. Умови роботи у деяких місцях випробовують нерви до максимуму. 25-річний Максим Яценко є одним із інженерів, які працюють у Нікополі, всього за 10 кілометрів через річку Дніпро від російських позицій на Запорізькій атомній електростанції. Артилерійські обстріли все ще відбуваються щодня. “Снаряди падали за 200 метрів від нас і летіли над нашими головами. Бували випадки, коли робота вже просунулася занадто далеко, щоб зупинятися”. Особливо важко під час вечірніх завдань, пояснює він. Команди працюють у темряві, щоб не бути ціллю. “Треба працювати навпомацки, з’єднуючи кабелі, не бачачи їх”».
«… [голова правління «Укренерго»] Кудрицький описує… карколомні інженерні рішення. Після того, як у листопаді дрони вдарили по одному об’єкту, згоріло обладнання, яке було особливо важко замінити. У запасах не було очевидної заміни. Тож технічна команда вирішила спробувати відремонтувати те, що не мало б піддаватися ремонту». І їм це вдалося.
2. Західна підтримка системами протиповітряної оборони.
«На початку зими українська протиповітряна оборона могла покладатися лише на системи радянської епохи, такі як С-300 і “Бук”, і на дедалі меншу кількість ракет. У гірших випадках рівень перехоплення становив лише 20%-30%. Останнім часом за допомогою нових мобільних груп і західних систем протиповітряної оборони, на кшталт NASAMS, ця цифра, як стверджує Україна, регулярно перевищує 75%».
Ситуація ще далека від ідеальності — системи Patriot Україні обіцяні, але ще не почали використовуватися; без них ППО поки що не може збивати деякі російські ракети на кшталт гіперзвукових «Кинджалів». Однак Україні допомагає те, що росіяни використали велику частину свого запасу ракет — біля тисячі. Росія виробляє нові ракети, але не може робити це так швидко, щоб утримувати темп атак, який був кілька місяців тому.
Читати повну статтю (~5 хвилин на прочитання)
До річниці 24 лютого багато західних медіа опублікували аналіз уроків російсько-української війни. Для журналу The Atlantic військовий історик Філліпс О’Браєн виділив три уроки, які демократичним суспільствам довелося вивчити заново на фоні російського вторгнення.
1. «Війна рідко буває легкою чи простою».
Путін сподівався захопити Україну за кілька днів, але цей план був блискучим лише в уяві російського військового командування. Зазвичай вторгнення ідуть не за планом, і починати їх — майже завжди погана ідея, пише О’Браєн.
У новітній історії США є приклад блискуче проведеної війни, яка швидко досягла поставлених цілей — операція «Буря в пустелі» 1991 року. Утім, це скоріше виняток з правила, і тоді американці не намагалися окупувати Ірак.
«За три десятиліття з того часу Сполучені Штати, незважаючи на те, що вони мають найбільшу у світі економіку та найпотужніші збройні сили, загалом виявилися неспроможними перетворити своє домінування на швидкі перемоги. Натомість вони опинилися у стані тривалих конфліктів з, у кращому випадку, неоднозначними результатами. Війни починаються швидко, але закінчуються безладно. Ніхто не знає насправді, як поводитимуться армії, технології та економічні ресурси, коли їх кинуть у кінетичне протистояння. Плани провалюються, настає плутанина, а військові просування заходять у глухий кут».
У цьому сенсі, пише О’Браєн, російське вторгнення в Україну схоже не до «Бурі в пустелі», а до типової війни, яка пішла не за планом.
2. Військова потужність сама по собі не забезпечує перевагу у конфлікті
Як стверджує О’Браєн, «другий урок нинішньої війни полягає в тому, що військова міць є не основою національної могутності, а скоріше продуктом економічних, технологічних, політичних і соціальних факторів, які формують збройні сили країни».
До повномасштабного вторгнення Росія культивувала імідж великої держави, але правда у тому, що поза ядерною зброєю вона суттєво відстає від найпотужніших держав світу за багатьма метриками, як-то багатство і рівень розвитку технологій.
«Не побачивши системної слабкості Росії, західні аналітики долучилися до створення тієї ситуації, у які сьогодні опинилися демократичні країни. Припущення, засноване на підрахунках кількості зброї, що Україна була надто слабкою, щоб протистояти Росії у відкритому бою, затримало надання суттєвої військової допомоги атакованій країні».
3. Національна ідентичність є ключовою перевагою
Багато західних лідерів та експертів недооцінили, наскільки для українців важлива незалежність та демократія, пише О’Браєн.
Саме сильна національна ідентичність допомогла Україні вистояти у перші, найскладніші тижні великої війни. Демократичні країни мають велику військову перевагу над диктатурами — вони можуть більш гнучко та креативно реагувати на зовнішні загрози
Як підсумовує автор, «три уроки минулого року — війна ніколи не буває простою; потужність не тримається на зброї; національна ідентичність має військову цінність — мають принести полегшення для прихильників демократії. Велика трагедія в тому, що ці уроки в принципі треба було вивчити заново».
Читати повну статтю (~5 хвилин на прочитання)
Чому багато міжнародних компаній досі не покинули Росію
Рік тому сотні найбільших компаній світу публічно пообіцяли вийти з Росії — і зараз росіяни не можуть поїсти в МакДональдсі чи закупитися одягом в H&M. Утім, чимало західних фірм продовжують вести бізнес із країною-терористом: або свідомо не хочуть покидати Росію, або це виявилося занадто складно.
Як пише New York Times:
«...через рік з початку війни сотні західних фірм все ще залишаються в Росії, зокрема великі та середні компанії з Європи та Сполучених Штатів. Вони ведуть бізнес попри санкції Заходу та бурхливі кампанії бойкоту, організовані українським урядом, споживачами і правозахисними групами».
Для деяких міжнародних компаній продовжувати вести бізнес у Росії — свідоме рішення. Одним із найбільш помітних прикладів є французький ритейлер Ашан. Згідно із недавнім розслідуванням газети Le Monde та інших видань, компанія навіть постачала продукти російській армії. Ашан заперечує звинувачення у роботі з російською армією, але не має жодних планів виходити з Росії.
Ашан пояснює рішення залишатися у Росії потребою продовжувати надавати доступ до продуктів харчування цивільному населенню країни. Деякі інші компанії «не хочуть ризикувати поступитися часткою ринку компаніям з Китаю, Туреччини, Індії чи Латинської Америки, чиї уряди не є частиною режиму санкцій, і які придивляються до майна та пакетів акцій, залишених західними компаніями, що покидають Росію», пише New York Times.
Однак багато компаній хотіли б вийти з країни, але не можуть. За словами авторки статті New York Times:
«Для багатьох компаній вихід із Росії виявився складнішим, ніж очікувалося. За їхніми словами, Москва зв’язала їм руки погрозами націоналізацією та іншими перешкодами. Керівники західних компаній часто кажуть, що мають відповідальність перед акціонерами за пошук покупців, які покриють якусь вартість мільярдних активів, замість того, щоб залишити їх Москві. Такі побоювання спонукали тютюнового гіганта Philip Morris заявити минулого місяця, що він може ніколи не продати свій російський бізнес, незважаючи на всі зусилля».
«Слідом за західними санкціями Росія посилила правила націоналізації, включивши банкрутство як тригер. Іноземні компанії можуть продавати активи лише за погодженням з міністерством фінансів Росії, що може зайняти від шести до дванадцяти місяців. Корпорації зі “стратегічних” секторів, включаючи зокрема нафту та банкінг, потребують дозволу президента Владіміра Путіна».
Загалом, згідно із базою даних, яку веде аналітичний центр Київської школи економіки, із понад 3 тисяч компаній 40% вирішили залишитися в Росії і ще понад 15% вичікують. Завершили вихід лише трохи більше 5%.
Читати повну статтю (~6 хвилин на прочитання)
Генеративний штучний інтелект і як він змінить все від журналістики до освіти — одна із найцікавіших тем зараз. Про це пишуть багато корисного; у своєму телеграм-блозі я оглядав статтю американського дослідника і викладача Ітана Молліка про те, як він використовує ChatGPT у роботі зі студентами.
Ідея в тому, що студенти все одно будуть використовувати штучний інтелект — джина вже випустили з пляшки, назад його не повернеш — тому немає сенсу забороняти його, а варто активно інтегровувати ChatGPT у навчальний процес; задавати студентам працювати з ним, але грамотно його використовувати.
«за моїм досвідом, зосередження на тому, як люди використовують ШІ у навчанні, а не на тому, чи використовують вони його, призведе до кращих результатів навчання, щасливіших студентів і випускників, які будуть краще підготовлені до світу, де ШІ, ймовірно, буде повсюдним».
В одному із завдань для написання есе студенти повинні були використати ChatGPT, але скористатися принаймні п’ятьма формулюваннями завдань (prompts).
За словами автора, він побачив три підходи до формулювання завдань серед студентів:
незначні зміни у завдання, ШІ робить всю роботу (умовно, «напиши есе на п’ять абзаців про те, як обирати лідерів»);
додання до завдань обмежень та контексту («напиши есе на п’ять абзаців про обрання лідерів, врахуй такі-то теорії й концепти, використовуй такий-то стиль»);
співредагування («напиши есе на п’ять абзаців про обрання лідерів» => «внеси такі-то зміни до другого абзацу» => «додай ще приклади на таку-то тему»)
Як можна здогадатися, перший підхід виявився найменш продуктивним, а останній — найбільш продуктивним.
«Перший підхід дав дуже посередні результати, і студенти, які ставили такі завдання, часто описували результати як беззмістовні. Другий підхід був значно кращим, але результати були більш варіативними… Найкращі результати із великим відривом… показав підхід співредагування. Цей підхід вимагав особливої уваги до згенерованого тексту, що також зробило його дуже корисним для навчання студентів. Як ми писали у нашій статті, навчати штучний інтелект покращити есе є педагогічним методом, який може дати нові ідеї».
Більше цікавого і детальніші приклади — у повній статті