Як Укрзалізниця допомогла Україні вистояти у війні: великий репортаж The New York Times
У The New York Times Magazine вийшла велика стаття журналістки Сари Тополь про роль української залізниці під час війни — як Укрзалізниця допомогла країні вистояти на початку російського вторгнення.
Раджу прочитати її повністю, але також обрав і переклав для вас кілька найцікавіших і найбільш промовистих уривків.
Чому Укрзалізниця є «країною в країні» — і її історична та соціальна роль
Як пише Тополь, Укрзалізниця — це системна організація для України. Зараз вона працевлаштовує 230 тисяч людей, які утворюють цілу екосистему: не лише персонал поїздів та залізничних станцій, а й вагоноремонтний завод, залізничні школи й профільні училища, санаторії та лікарні.
Загалом в Україні 22 тисячі кілометрів залізничного шляху (звідси й заголовок статті Тополь — “Ukraine’s 15,000-Mile Lifeline”).
Авторка детально заглиблюється в історичний контекст — як залізниця традиційно була інструментом російського колоніалізму і сталінських репресій, але також і допомагала зберегти українську національну ідентичність у радянські часи.
«Русифікація, яка вже переважала в міських районах центру та сходу України за часів Російської імперії, поширювалася вздовж залізничних колій, інтегровуючи все більше регіонів у радянську структуру. Проте потяги також мимоволі створили простір для виживання української ідентичності. Молодь стікалася в міста, щоби отримати радянську освіту російською мовою, але проїзд потягом був досить дешевим, тому ті самі студенти часто їздили на вихідні додому в села, де жили їхні батьки і де говорили українською.
“Залізниця була способом жити у двох світах — один радянізований, інший не радянізований”, — сказав мені Ярослав Грицак, професор історії Українського католицького університету. “Це було надзвичайно важливо для побудови такого роду ідентичності: не антирадянської, а нерадянської ідентичності — збереження цієї нерадянської ідентичності та спогадів”».
Також Тополь розповідає про соціальну роль Укрзалізниці уже в незалежній Україні:
«Потяги були одним із небагатьох місць, де кидався виклик регіональним та етнічним стереотипам, де формувалася ідентичність та громадянське взаєморозуміння. Україна — одна з найбідніших країн Європи. Більшість українців досі подорожують залізницею, яка є старою та повільною, що залишає багато часу, щоб побалакати чи випити з сусідом. “Укрзалізниця — це як соціальний клей”, — сказав мені Володимир Кулик, провідний науковий співробітник в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. “Це справді те, що поєднує різні куточки України, об’єднує людей з різним походженням, різними мовами та різними фінансовими можливостями. Людям потрібно знати людей із інших частин країни, щоб відчувати, що вони мають з ними щось спільне”».
Важливість Укрзалізниці під час війни — і повсякденний героїзм залізничників
«Потяги швидко стали опорою країни [з початком відкритого вторгнення]: вони ключові для ведення війни, вирішальні для переміщення людей, зброї, товарів і припасів, а також забезпечують шлях для дипломатів і рятувальне коло для економіки. Коли Росія почала атакувати критичну інфраструктуру, ця робота набула додаткової небезпеки. Потяги, які “ходять за розкладом” — крилата фраза, яку [керівник Укрзалізниці] Камишін повторював як мантру — стали символом нормальності в найбільш ненормальній ситуації».
Звичайно, головне досягнення українських залізничників — те, що з початку російського вторгнення поїзди стали порятунком для мільйонів українців, які намагалися евакуюватися у безпечніше місце.
«Працівники Укрзалізниці стали героями: 20 березня прем’єр-міністр вручив 20 залізничникам нагороди за “хоробрість і героїзм” в умовах війни. Наступного дня Камишін зустрів одного з них — він повернувся на роботу в харківське депо і ремонтував електромережу під обстрілом, все ще в тому ж светрі. На 1 листопада 19 працівників Укрзалізниці були убиті на роботі. 38 отримали поранення».
«По всій Укрзалізниці залізничники ставилися зі скепсисом, коли я піднімала тему виїзду [у безпечніше місце]. Чому вони будуть виїжджати, якщо їхня країна потребує, щоб вони залишилися? Ніхто не хотів, щоб це прямо характеризували як хоробрість; вони лише роблять свою роботу. Хоча з самого початку вони могли обрати цю роботу з різних причин — сімейна історія, тяга до пригод чи суто економічні фактори — залізниця стала свого роду релігією. Зарплатня не встигала за часом, робота втратила престиж і багато колишніх переваг, але ця війна змусила працівників Укрзалізниці пишатися тим, що їх називають “залізними людьми” (#IronPeople)».
Як керівництво Укрзалізниці приймало рішення на початку вторгнення
Одним із героїв статті є голова правління Укрзалізниці Олександр Камишін — 38-річний вихідець із бізнесу, який опинився на чолі української залізниці незадовго до початку великої війни.
«Коли о четвертій ранку [24 лютого] почалися обстріли, Камишін вирішив, що зараз не час для західних менеджерських практик, які він обстоював раніше. Він відправив дружину, дітей і більшість керівництва Укрзалізниці на захід. У центрі України залишився командний осередок із шести чоловіків — усі кар’єрні залізничники, які із заплющеними очима відтворити залізничну карту, з точністю до імен і розмірів станцій… Команда вирішила, що важливо продемонструвати силу та безстрашність — показати, що українців не залякати. Протягом наступних 100 днів ці шість чоловіків і Камишін вирішували, куди курсуватимуть потяги, за якими маршрутами, що і куди вони перевозитимуть. Для безпеки ця група вирішила пересуватися по Україні потягом, працюючи з вагонів…»
«Командний осередок швидко прийняв два рішення. По-перше, усі пасажирські потяги перейдуть на евакуаційний режим: вони будуть безкоштовними, без квитків, і на посадку допускатиметься якомога більше людей. По-друге, вони рухатимуться з меншою швидкістю, що допоможе обмежити масштаб шкоди, якщо росіяни обстріляють поїзд чи залізничне полотно. Укрзалізниця намагатиметься зберегти життя, наскільки можливо».
Читати повну статтю (~35 хвилин)