Що спільного у Путіна, Трампа та Ердогана — огляд книжки “The Age of the Strongman” Ґідеона Рахмана
Тридцять років тому завершення Холодної війни стало тріумфом демократії — але останнім часом світом крокує авторитаризм. Його символом є стронґмени — сорт (навколо)авторитарних лідерів, яким притаманні нехтування верховенством права, популізм та культ особистості.
Британський журналіст, колумніст газети Financial Times Ґідеон Рахман присвятив цьому явищу книжку під назвою “The Age of the Strongman”, яка вийшла у квітні цього року.
Рахман аналізує загальний феномен сучасних стронґменів та розповідає історії кожного із них — від Володимира Путіна у Росії до Жаїра Болсонару у Бразилії, від Родріго Дутерте на Філіппінах до Дональда Трампа у США.
Переказую основні ідеї книжки — та даю їй свою оцінку.
Хто такі стронґмени — і чому ми живемо в їхній епосі
До списку Рахмана входять як необрані, недемократичні лідери (Сі Цзіньпін у Китаї, Мухаммед ібн Салман у Саудівській Аравії), так і президенти та прем’єри, котрі очолюють демократичні країни та виграли вибори: Віктор Орбан в Угорщині, Нарендра Моді в Індії.
Рахман виділяє чотири основні характеристики, які поєднують сучасних стронґменів:
спроби сформувати культ особистості, ославлення фізичної сили лідера, його розуму та моральності (згадаймо Путіна з оголеним торсом верхи на коні);
нехтування верховенством права, як-то судовою незалежністю;
популізм, зокрема вивищення «реального народу» над «елітами»;
«політика, керована страхом та націоналізмом», зокрема ностальгічним націоналізмом (наприклад, заклик Трампа “make America great again”).
Путіна Рахман називає архетипом сучасного стронґмена, у якого вчаться багато інших. Власне, символічно, що Путін прийшов до влади 31 грудня 1999 року, за день до символічного настання 2000 року. Інші точки посилення тренду — утвердження стронґменів у Китаї та Індії у першій половині 2010-их років, а також перемога Трампа на президентських виборах 2016 року у США.
(Деяких диктаторів на кшталт Лукашенка та Кім Чен Ина Рахман навмисне не аналізує в книжці, бо вважає їх вихідцями з минулого століття, а їхні країни недостатньо впливовими на світовій арені).
Останнім часом «стронґменівський» стиль політики стає все більш привабливим для виборців. Багато із стронґменів є популярними у своїх країнах і впевнено виграють вибори — від Орбана до Моді.
Ґідеон Рахман пояснює «кризу лібералізму» 2010-их та 2020-их років і зростання популярності стронґменів чотирма факторами:
економічні (глобальна фінансова криза 2008 року, вплив глобалізації, економічна нерівність);
соціальні (страх панівної більшості бути витісненою мігрантами, зокрема страх мусульманських імігрантів у Європі, США та Азії; зневага до ЛГБТ-спільноти та фемінізму);
технологічні (зростання соціальних мереж, які дозволили стронґменам на кшталт Дональда Трампа та Родріго Дутерте залучити нових прихильників; поява нових способів стеження за громадянами з допомогою технологій, як-то у Китаї);
геополітичні («занепад економічного та політичного впливу Заходу» та зростання Азії, зокрема швидкий ріст авторитарного Китаю як альтернативи західним демократіям).
Прогнози Рахмана не надто оптимістичні. Певну надію він покладає на прихід до влади в Америці ліберала Байдена, який готовий вести США до активнішої участі у міжнародній політиці та захисті лібералізму. Однак Америка не буде панацеєю, та й їй у першу черго потрібно навести порядок у себе: Трамп залишається важливою фігурою в американської політиці, а загрози для демократії є реальними.
Чим слабка книжка і для чого її читати
Книжка Рахмана була написана ще до початку російсько-української війни 2022 року — але, звичайно, її неможливо читати у відриві від війни. У певному сенсі війна зробила книгу актуальнішою для західних читачів, які останні двадцять років жили у блаженному незнанні про витоки російського авторитаризму і яким зараз корисно почитати про витоки Путіна. З іншого боку — війна показала обмеження концепції автора.
Власне, сама категоризація викликає питання та виглядає натягнутою на фоні повномасштабної російської агресії. Архетипом стронґмена для Рахмана є Путін, але до свого списку він також заніс Джонсона (хоча передбачливо зазначив, що це контроверсійний вибір). Сьогодні складно уявити більших антиподів, ніж Путін і Джонсон — диктатор, який з останніх сил намагається утримати іржаву імперію, і один із найпотужніших друзів України та свободи в усьому світі.
Схожа ситуація і у відмінностях між Угорщиною та Польщею — в обох країнах на чолі уряду консерватори, які використовують популізм для утримання при владі, але складно уявити більший контраст у Центрально-Східній Європі, коли справа дійшла до того, щоб дати відсіч російській агресії.
Крім цього, найслабшою частиною книжки Рахмана є прогнози на майбутнє — по суті, вони зводяться до чогось на кшталт: «історія циклічна, тому епоха стронґменів пройде, але це буде ще не скоро». Російська агресія в Україні, яка за кілька тижнів перевернула усю безпекову архітектуру Європи і не виправдала передбачень більшості західних аналітиків, показала марноту передбачень такого типу, особливо на такому поверхневому рівні, як у книжці Рахмана.
Утім, це не означає, що книжка не є корисною. Її можна читати як корисне джерело інформації про те, хто керує найпотужнішими країнами світу — по суті, простіша для сприйняття і більш концептуальна Вікіпедія про впливових світових лідерів від Індії і Китаю до Бразилії до Ефіопії.
Також Рахман гарно показує, як західні демократії пропустили посилення авторитарних лідерів — а деколи й допомогли йому. Путіна, Ердогана та інших стронґменів поєднує те, що на початку їхнього приходу до влади на Заході на них дивилися із надією і вважали, що вони зможуть посилити ліберальну демократію. Хороший приклад — надії Німеччини на Путіна, який у 2001 році виступив у Бундестазі і проголосив Росію «дружньою, європейською країною».
Двадцять років потому ми всі бачимо, чим обернулася ставка Німеччини на розбудову торгівлі із Росією.
Ця стаття частково використовує текст статті у Вікіпедії (автором якої також є я🙂)