Нігерійські «любовні аферисти», профайл керівника Durex — Old York Times #68
А ще: cпогади гострайтера принца Гаррі; репортаж із «Америки, забутої американцями»
Привіт!
Сьогодні у розсилки Old York Times vacation edition — без матеріалів про російсько-українську війну, але з оглядами чотирьох цікавих лонгрідів з англомовних медіа на різноманітні теми:
Профайл Бена Вілсона, очільника бренду презервативів Durex, у The Guardian
Репортаж The Atavist про індустрію нігерійських «любовних аферистів»
Спогади Дж. Р. Морінґера, гострайтера мемуарів принца Гаррі, у The New Yorker
Репортаж The New York Times із Гуаму — «Америки, забутої американцями»
Ці дописи я раніше публікував окремо у своєму особистому Телеграм-каналі. Якщо вам зручніше читати їх у такому форматі, підписуйтеся. А якщо маєте фідбек чи побажання до формату цієї розсилки — буду вдячний за ваші думки: напишіть імейл у відповідь на цей лист або напряму в Телеграмі.
Журналістка Софі Елмгірст написала для The Guardian профайл Бена Вілсона, очільника бренду презервативів Durex.
Сам Вілсон у статті постає архетипним company man: він працює над розвитком Durex у різних ролях останні півтора десятка років, а у вільний час купує вінтажні презервативи середини 20-го століття (і, звісно, випробовує різні презервативи особисто). Цікавішою, ніж він особисто, є його місія — зробити сексуальним продукт, який є апріорі несексуальним, який споживачі використовують здебільшого знехотя і через потребу, а не з любові до бренду.
Durex складно назвати андердоґами — вони домінують на світовому ринку презервативів із часткою у 40%. Але й виклики також є: інновації просуваються повільно, а пандемія призвела до зменшення кількості сексу на одну ніч.
Одна із тактик розвитку — змістити фокус у маркетингу із презервативів як засобу безпеки на презервативи як інструмент для задоволення. Інший спосіб — відхід від гендерних категоризацій і фокусу лише на вагінальному сексі: слоган «прискорюють її, сповільнюють його» уже в минулому. А для категорії людей, яких неможливо змотивувати купувати презервативи, Вілсон бачить великий комерційний потенціал у лубрикантах, якими він також займається у Reckitt, батьківській компанії Durex.
За хорошою традицією якісних профайлів, у статті багато цікавого бекґраунду — зокрема історія презервативів («історія постійно зменшуваного болю») і репортаж із фабрики у Таїланді, де виробляється половина усіх презервативів Durex (вона може видавати 200 тисяч презервативів за годину, а спеціалістки з контролю якості перевіряють по 22 тисячі штук за одну зміну).
Читати статтю (~25 хвилин на прочитання)
Кілька років тому Сільвія Барраґан, власниця стоматологічної клініки в Мадриді, завела онлайн-роман із Браяном, симпатичним 52-річним американським солдатом, який на той момент був на бойовому завданні у Сирії.
У якийсь момент Браян пообіцяв відправити Сільвії злитки золота, які знайшов у тайнику терористів. Тоді її дорослі сини запідозрили, що щось тут не так. І справді — виявилося, що ніякого Браяна не існувало, а по той бік монітора був аферист із Нігерії, який намагався розвести Сільвію на гроші.
Чому успішна й досвідчена жінка повелася на таке очевидне шахрайство? Її син Карлос настільки зацікавився цим питанням, що поїхав до Нігерії, щоб спробувати знайти афериста, який ховався за ідентичністю Браяна — і зробив репортаж про поїздку для The Atavist.
Очевидно, конкретно «Браяна» Карлос не знайшов — це було б спробою знайти голку у копиці сіна. «Любовні аферисти» (romance scammers) — дуже популярна сфера роботи для молодих хлопців у Нігерії.
Yahoo boys, як їх часто називають за назвою колись популярного імейл-сервісу, масово пишуть вестернерам у соцмережах під фейковими акаунтами. Переважна більшість потенційних жертв не відписує, але зрідка хтось може почати розмову. Ціль афериста — завести онлайн-роман і у підсумку виманити в людини гроші. (При цьому жертвою може бути як жінка, так і чоловік).
Звичайно, як і в багатьох інших сферах, на кількох успішних професіоналів, які завдяки цьому промислу заробили сотні тисяч доларів, припадають тисячі початківців, котрі гарують заради копійок. Але у Нігерії не так багато інших хороших можливостей для молодих хлопців, а ще допомагають відсутність мовного бар’єра із заможними англомовними країнами й обмежені ресурси поліції.
Утім головний друг «любовних аферистів» — самотність. Вона сильно зросла за останні роки, особливо на Заході і особливо під час пандемії. Найбільш успішні Yahoo boys, як «Браян», майстерно маніпулюють цим почуттям і обманюють своїх жертв — ті прагнуть уваги, навіть тоді, коли підсвідомо підозрюють, що їх водять за носа.
У повній статті ще багато цікавих деталей про те, як працює ця індустрія і що мотивує самих Yahoo boys; раджу почитати.
Читати статтю (~35 хвилин на прочитання)
Наступний матеріал у моєму списку читання у відпустці — спогади Дж. Р. Морінґера, гострайтера мемуарів принца Гаррі, у The New Yorker.
Це у першу чергу історія письменника, який досяг якогось успіху під своїм власним іменем (отримав престижну Пулітцерівську премію за журналістську роботу, написав власні успішні мемуари про своє дитинство), але у якого більш успішно виходить писати книжки за інших людей. І останні 15 років його кар'єри — це боротьба між особистими письменницькими амбіціями та успіхом, який приносить ремесло гострайтера.
Деталей про безпосередній процес написання мемуарів принца Гаррі тут не так багато, але трохи є. Найцікавіша сцена на цю тему — момент після публікації книги, коли Морінґера почали переслідувати папараці і про нього самого почали писати у пресі, часто з помилками: те, з чим Гаррі стикався усе життя. Ці кілька днів особистого досвіду стали для Морінґера ціннішим матеріалом, ніж незчисленні інтерв'ю з Гаррі і його оточенням, які він проводив кілька років до того. Але врахувати його у тексті мемуарів було вже пізно.
📍Я загалом цікавлюся роботою і досвідом гострайтерів. Якщо ви теж, почитайте інший допис на цю тему, який я публікував позаминулого року.
Читати статтю (~30 хвилин на прочитання)
І найбільша стаття у цій підбірці — масштабний лонгрід The New York Times Magazine про Гуам — острів у Тихому океані, який є однією із територій США.
Територіально добиратися туди зручніше із Токіо, ніж з будь-якого штату США: політ із Гаваїв до Гуаму займає десь 8 годин. Але Гуам є важливою військовою базою для американців, особливо на фоні погіршення відносин з Китаєм. Якщо почнеться війна з КНР, острів прийме на себе перший удар; якщо Кім Чен Ин зійде з глузду і застосує ядерну зброю проти США, вона цілком зможе дістати до Гуаму.
При цьому Гуам у певному сенсі залишається буквальною колонією. Його жителі не мають повноцінних виборчих прав: вони не голосують на виборах президента США і мають обмежене представництво у Конгресі. Гуам залишається у списку несамоврядних територій ООН, і досі існує Комісія із деколонізації Гуаму.
Власне, значною мірою стаття фокусується на цьому, її заголовок — «Америка, забута американцями».
Головний герой — представник корінного народу Гуаму чаморро, чиїх предків примусово переселили, щоб звільнити місце для військової бази. Він воював у американській армії в Іраку, розчарувався у тій війні (як, в принципі, і багато інших американських військових), а зараз намагається наводити мости між місцевим населенням і великим контингентом американської армії на острові.
Навряд чи пораджу читати статтю повністю усім — із ~15 тисяч слів вона явно занадто довга і не є настільки шедевром письменницької майстерності, щоб читати лише заради стилю — але почитати початок і погортати мапи й фото буде цікаво.
Читати статтю (~60 хвилин на прочитання)