🦊Як війна впливає на українських тварин — Old York Times #74
Також: у чому проблема з європейською підтримкою України; огляд мемуарів про дорослішання у (пост)соціалістичній Албанії
Привіт! Продовжуємо моніторити англомовний медіапростір і розповідати важливі історії про Україну та світ.
У цьому випуску:
як війна впливає на українських тварин;
у чому проблема з європейською підтримкою України;
рекомендація книжки — мемуари про дорослішання у (пост)соціалістичній Албанії.
У The Economist вийшов матеріал про те, як війна впливає на українських тварин.
Війна «вплинула не лише на людей, а й на тварин — але не однаково. Воєнні дії майже напевно є причиною загибелі десятків тисяч чорноморських дельфінів; але заборона Україною полювання у воєнний час пішла на користь лисицям, чисельність яких стрімко зросла».
Дельфіни особливо постраждали від російського вторгнення. За оцінками науковця НПП «Тузловські лимани», лише у 2022 році померло 50 тисяч дельфінів: здебільшого від впливу російських гідролокаторів, а також від вибухів. Ситуація значно покращилася, коли минулого року ЗСУ відкинули російські військово-морські сили із західної частини Чорного моря.
Водночас кількість лисиць зросла майже у 2,5 рази до 500 тисяч завдяки забороні на полювання. Це гарні новини для лисиць, але побічний ефект — зросли захворювання на сказ серед людей, пише The Economist з посиланням на очільника Всеукраїнської асоціації мисливців Віктора Червоного.
«Набагато менші за чисельністю популяції вовків та єнотоподібних собак в Україні також стрімко зростають. Зростання чисельності диких кабанів у свою чергу призвело до збільшення випадків африканської чуми свиней, тому місцевих свиней доводиться вирізати скрізь, де її виявляють. На сході, у зруйнованих селах, покинуті собаки полюють зграями, вбиваючи лисиць і кабанів та поширюючи хвороби, якими вони від них заразилися».
Читати повну статтю (~3 хвилин на прочитання)
Слухайте також інтерв'ю з автором статті для подкасту The Intelligence (~6 хвилин починаючи з 9:48)
Попри усе більш амбіційну риторику Макрона, Франція та інші країни ЄС не роблять для підтримки України усе, що могли б.
Колумніст The Economist Стенлі Піньял пише, що у проукраїнської коаліції є проблема: ресурси та бажання підтримувати Україну нерівно розподілені по континенту.
Він виділяє три категорії країн:
Палкі союзники України та заможні, але занадто маленькі, щоб мати суттєвий вплив — країни Балтії та Скандинавії. Наприклад, в Естонії найвищий рівень допомоги Україні на людину, але це маленька країна (де живе значно менше людей, ніж у самому лише Києві).
Великі за розмірами союзники України, які мають проблеми з бюджетом і не здатні вкладати достатньо грошей в оборону. Сюди входять Іспанія, Італія і та ж Франція.
Є одна країна, яка велика і багата, але занадто обережна і нерішуча. Це, звичайно ж, Німеччина. Вона надала багато військової допомоги Україні, але часто з великою затримкою: наприклад, Олаф Шольц довго боявся давати танки, а зараз блокує передачу далекобійних ракет.
Чому б не об’єднати зусилля, запитує Піньял? Ідея спільного оборонного фонду витає в повітрі і має потенціал, але поки що далека від реалізації.
Читати повну статтю (~4 хвилини)
Леа Юпі народилася у соціалістичній Албанії в останні роки правління Енвера Ходжі, її підліткові роки і юність припали на період падіння соціалізму і турбулентні дев’яності1. У своїх мемуарах “Free: Coming of Age at the End of History” (назву можна перекласти як «Вільна: Дорослішання наприкінці історії») вона зібрала особисті спогади та історію своєї сім’ї на фоні цього часу.
Це майстерно написані мемуари — хороше поєднання особистої історії із портретом епохи. Той випадок, коли у нонфікшн книжці важливий сюжет (невеликий спойлер: на початку книжки авторка — сумлінна школярка із мозком, промитим державною пропагандою, яка не може зрозуміти, чому її батьки не виконують її прохання повісити вдома портрет дядечка Енвера. Після падіння соціалізму вона і ми дізнаємося, що Леа виросла в родині дисидентів, які були репресовані після приходу до влади соціалізму).
З української перспективи особливо цікаво читати. З одного боку тут можна знайти багато знайомих нам тем: черги і дефіцити2, пропаганда і культ особистості радянської епохи. З іншого боку в Албанії було багато відмінного: маленька країна, яка стояла осібно від інших у соціалістичному таборі; мультирелігійне суспільство, де мусульман більше, ніж християн.
На жаль, українського перекладу немає, але якщо це не зупиняє, раджу почитати.
З цієї книжки я вперше дізнався, що всередині дев’яностих в Албанії сталася майже громадянська війна через крах фінансових пірамід.
Промовиста цитата з книжки: «Коли ми приїхали до Афін, бабуся заохотила мене завести щоденник. Я склала список усіх нових речей, які я відкрила для себе вперше, і ретельно записувала їх: вперше відчула роботу кондиціонера; вперше скуштувала банани; вперше побачила світлофор; вперше одягнула джинси; вперше не треба було стояти в черзі, щоб зайти в магазин; вперше зіткнулася з прикордонним контролем; вперше побачила черги з машин, а не з людей; вперше сіла на унітаз, а не присідала навпочіпки; вперше побачила, як люди йдуть з собаками на повідку, а не бродячі собаки за людьми; вперше мені дали справжню жуйку, а не обгортку; вперше побачила будівлі з різними магазинами і вітрини з іграшками; вперше побачила хрести на могилах; вперше дивилася на стіни, обклеєні рекламою, а не антиімперіалістичними гаслами; вперше помилувалася Акрополем, але тільки ззовні, бо ми не могли дозволити собі вхідний квиток».