Передсмертні жалі переоцінені — Old York Times #24

А ще роль американців у європейському проекті і раса в Римській імперії

Jun 28, 2021

Привіт!

Минулого тижня у Телеграм-каналі ми зробили матеріал разом із видавництвом «Лабораторія» про те, як особисто ви можете боротися зі зміною клімату — радимо почитати, якщо пропустили.

А цього разу у розсилці:

Рекомендації статей про роль США у європейському проекті та расу в Римській імперії.
Стаття: чому не так важливо, що ви думатимете про прожите життя на смертному ложі.
Гостьовий огляд книжки «До Галичини» Мартіна Поллака.

Рекомендації тижня

Рекомендації від Захара

1. Більшість людей про це не знають, але поява Європейського Союзу після Другої світової війни — це багато в чому заслуга американців. Їх можна навіть назвати головними архітекторами ідеї об’єднаної післявоєнної Європи.

Американці активно просували ідеї Пан-Європи, щоб вирішити дві проблеми:

Загроза Радянського Союзу. Поділена слабка Європа могла стати легкою здобиччю для радянської експансії, тоді як єдиний фронт стримував би СРСР значно краще.
(Можлива) загроза Німеччини. «Німецька проблема» призвела до двох світових воєн за три десятиліття, і американці не хотіли третьої.

Цікава стаття на The Economist із коротким екскурсом в роль Штатів у європейському проекті — і про те, як Джо Байден намагається відновити роль США як головного пропонента сильного ЄС.

~5 хвилин на прочитання, 🔒 «м’який» пейвол

2. Італійські фашисти, британські імперські колонізатори і навіть батьки-засновники Сполучених Штатів використовували приклад Римської імперії як колиски білої європейської цивілізації. Багато хто з них надихався римськими традиціями — як от, наприклад, італійський диктатор Беніто Муссоліні, який використовував римські фасції, орлів та римський салют як атрибути расової переваги.

Однак, як пише Джеймі Маккей для Aeon, Римська імперія не була такою «білою», як її зображували згодом. Виглядає, що у римлян взагалі не було такої категорії, як раса, принаймні в тому понятті, як ми її трактуємо зараз. Серед високопоставлених римлян було багато вихідців із Північної Африки, Близького Сходу та інших регіонів, які б не вважалися білими за нинішніми стандартами.

Римська дискримінація, як пише Маккей, була швидше побудована на ідеї географії — поділ на метрополію та провінції. Мешканцям провінції було значно важче пробратися на високі ешелони Римської ієрархії (хоча можливо). Провінціалами були не лише чорношкірі з Північної Африки, а й племена Германії, галли та інші завойовані народи.

~19 хвилини на прочитання

Стаття тижня

Стаття від Антона

Чи справді так важливо, що ви будете думати про прожите життя, коли вам буде за 80?

Можливо, ви чули фразу на кшталт «ніхто ніколи не говорив на смертному ложі “шкода, що я не провів більше часу в офісі”». Вона відображає цікавий культурний феномен — наше суспільство вважає особливо цінними думки і перспективу людей перед смертю. (Полегшена форма цього кліше — порада Джеффа Безоса задуматися, про що ви будете жаліти, коли вам виповниться 80).

Але, можливо, не так вже й важливо, що ви будете думати, коли вам буде за 80? Австралійський філософ Ніл Леві пояснює в своєму есе на Aeon, чому він скептично ставиться до цінності передсмертних рефлексій.

На одному рівні, передсмертні жалі — або принаймні те, як ми їх уявляємо — є частиною популярної культури. Вони всі приблизно однакові: стереотипно люди перед смертю жаліють, що занадто мало часу проводили із друзями й родиною, не помічали краси навколо себе і занадто багато працювали.

Як пише Леві, «виявляється, що перед смертю люди цінують те ж саме, що вказує нам цінувати наша культура: теми, які заповнюють нашу рекламу і журнали». Частково це може бути спричинено тим, що культура диктує людям, про що їм жаліти перед смертю, а частково тим, що ми звертаємо увагу лише на ті передсмертні рефлексії, які вписуються у знайомі нам теми.

Однак глибшим питанням є те, чи взагалі передсмертна перспектива людини є більш епістемологічно цінною, ніж перспектива протягом усього життя. Леві вважає, що «погляд зі смертного ложа може бути збіднілим, а не збагаченим [саме тому, що] він перебуває поза щоденними турботами».

Перед смертю людина не може тверезо оцінити те, що було для неї важливим протягом її життя, пише Леві. У неї немає майбутнього, тому вона не бачить цінності довгострокових планів і проектів (іншими словами, немає сенсу цінувати відкладання грошей, якщо ти не зможеш ними скористатися). Натомість ставить на перший план більш безпосередні насолоди, які вона могла б відчути зараз — споглядання за трояндами чи спілкування із друзями.

📍 До речі, тема цього есе перегукується із дослідженням, про яке ми писали раніше — воно показує, що чим багатшою є людина, тим щасливіша вона протягом свого життя.

⏳Час на прочитання оригінальної статті — 15 хвилин

Книжка тижня

Цього тижня замість гостьової рекомендації — майже гостьова рецензія. Її авторка — Мілана Срібняк, історикиня-архівістка і читачка Old York Times з першого дня заснування нашого проекту.

Зазвичай наукові і навіть публіцистичні книги з історії наповнені концентрацією фактів і складнопідрядних речень — та більшою увагою до змісту, ніж до форми.

Мартін Поллак став для мене тим автором, книги якого я можу читати у будь-який час доби і ніколи не втомитися — з таким натхненням можна порівняти лише захоплення від художнього твору.

Він руйнує поділ на фікшн і нон-фікшн, майстерно вплітаючи вишукану художню мову до цілої колекції різнорідних історичних подій, які магічним чином стали одним цілим на сторінках його праць.

Поллак — багатогранний вчений; він цікавиться історією, славістикою, перекладацькою діяльністю. Цей широкий горизонт поглядів є важливою рисою його книг.

Як історикиню-архівістку, мене найбільше вражає глибина досліджень Поллака, його клопіткі пошуки як у фондах великих архівів, так і в розпорошених сімейних архівах. Попри легкість читання, жоден абзац не є вигадкою. Якщо у автора недостатньо фактів, він наголошує на тому, що міркування гіпотетичні.

Поллак має багато видань в українському перекладі, але цього тижня рекомендую вам книгу «До Галичини: про хасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини».

У хрестоматійній уяві українців, сформованій невеличкими абзацами шкільних підручників, тримається образ Східної Галичини. Однак часто ми забуваємо про ширші історичні кордони багатонаціональної Галіції — не лише українських, а й польських теренів.

Поллак глибинно дослідив етнічну строкатість Галичини за часів Австро-Угорської імперії — зокрема як різні національні, етнічні та релігійні меншини уживалися одна із одною.

Прикметно те, що автор обрав маршрут залізниці Карла Людвіга з Кракова у напрямку до станції Підволочиськ на кордоні з Росією — читачі мовби мандрують потягом цісарських часів, милуючись краєвидами Галіції, читаючи вивіски назв міст, але водночас зазираючи до найбільш потаємних сторінок історії цього регіону. Хороша заміна машині часу :)